— Ми з глузду з’їхали! — крикнув я. — Лено, треба йти в хату!
Лена не відповіла. Вона схопилася на рівні.
— Трілле, в старій стайні пожежа!
Я стягнув із себе спального мішка й підвівся. Пожежа!
— Гірська Шкапа! — крикнув я і зірвався з місця.
За спиною в себе я чув, як репетувала в будинку Лена — так, як тільки вона й могла репетувати, а тоді крикнула мені:
— Трілле, не заходь туди!
Але я її не послухав. Довкола блискало, лила злива й горіло, а Гірська Шкапа стояла в стайні. Я повинен був вивести її надвір. Полум’я поки що не сягало далі даху. Я відчинив двері. Всюди бухав дим, але я знав, де саме вона стояла.
— Ось так, — сказав я, хапаючи її за гриву. — Гайда, кобилко, ходімо!
Але вона не сходила з місця. Аніскілечки. Я гладив її, просив іти й тягнув, однак Гірська Шкапа стояла, як мур. Навіть не ворушилася. Здавалося, вона хотіла тут згоріти. Невже не розуміла, що треба тікати? Я почав плакати.
— Ходімо, — крикнув я і щосили смикнув її за гриву.
Кобила замолотила довкола себе копитами, але не рушила з місця. Стало важко дихати, і я відчув, що мене ось-ось охопить паніка.
Аж тут прибігла Лена. Крізь дим. Вона схопила мене за передпліччя, що я аж відчув біль, і заходилася тягнути з такою силою, як я тягнув Гірську Шкапу.
— Кобила! — скиглив я, не в змозі більш нічого бачити.
— Трілле, ходімо надвір! Обвалюється дах!
Ленин голос тремтів від люті.
— Кобила. Вона не хоче виходити, — плакав я, упершись, як і Гірська Шкапа.
І тут Лена відпустила мене.
— Кобила дурна, як пень! — крикнула вона, а потім підступила до самого вуха Гірської Шкапи й завмерла. Всюди тріщало й хрускало.
— У-у-у-у! — раптом заволала Лена.
І тоді Гірська Шкапа на шаленій швидкості вискочила надвір, а я, втративши рівновагу, впав навзнак. Лена вже майже виходила, як помітила, що зі мною сталося.
— Трілле! — крикнула вона перелякано й миттю вернулась назад.
Зненацька з даху звалилася балка, пойнята вогнем.
— Трілле! — знов крикнула Лена.
Мені відібрало мову. Я відчував себе достоту, як Гірська Шкапа — заціпенілим од страху. Між дверима і мною лежала вогняна балка.
Вона вже була тут. Мов та маленька кенгуру, Лена перестрибнула балку. Її тоненькі пальці знов уп’ялися мені в передпліччя. Вона добряче напнулася і майже кинула мене до виходу. Атож, напевно, вона й справді мене кинула. Решту відстані до відчинених дверей я проповз. Далі я пригадую свою щоку на мокрій траві і те, як сильні руки витягли мене зі стайні.
Уся родина бігала надворі під дощем, і всюди стояв неймовірний гармидер.
— Лена, — шепнув я, марно намагаючись її побачити.
Мама міцно тримала мене в обіймах.
— Лена в стайні? — крикнув я і щосили запручався. Але мама тримала міцно. Я брикався, кричав і плакав, а випручатися не міг. Урешті-решт я тільки безпорадно дивився на відчинені двері. Лена була всередині! Лена ще була у вогні…
Та ось із полум'я нетвердою ходою вийшов дідусь із великим клунком на руках. Він знеможено опустився навколішки й поклав Лену в траву.
Я не люблю лікарень. Але вони повертають людям здоров’я. І ось я стою в лікарні, сам-самісінький, перед білими дверима з наміром провідати хвору. Я стукаю. Під пахвою в мене коробка цукерків. Я замінив усі цукерки на молочний шоколад.
— Заходьте! — кричать із середини голосно, як у змішаному хорі.
Лена сиділа в ліжку й читала «Дональд». На голові в неї була біла пов’язка, а волосся зовсім зголено. Воно було трохи обпалене вогнем. Окрім того, вона надихалася диму. А загалом із Леною було все гаразд. Вона легко відбулася. Та все-таки дуже дивно було бачити її.
— Привіт, — мовив я і подав їй коробку цукерків.