Десь за чверть години ми зрозуміли, що погасити не вдасться. Вогнище палало.
— Нічого не вийде, — крикнув дядько Тур і розвів руками.
Саме тоді, як він це сказав і всі сподівання виявились марні, ми почули, що хтось завів трактора. Той трактор досі стояв у полі з повним фургоном гною. І ось дідусь сів у нього й на повній швидкості дав задній хід у наш бік.
— Геть з дороги, — крикнув він із вікна, відгортаючи від очей фату.
Мама верескнула. І то все, що вона встигла, перш ніж молода на певній відстані від багаття увімкнула пристрій розкидання гною, і той чим сили завертівся.
За якусь коротку неприємну мить небо стало коричневе. Пригадую, я подумав, що цього не може бути, і водночас побачив, як усі зіщулилися, звівши над головами руки. А тоді посипався дощ із коров’ячого лайна. Ми всі, як один, стояли, обляпані гноєм з голови до п’ят. Тікати було марно. Ми не бачили й не чули нічого, крім гною, що розлітався навсібіч.
Коли ж це таки припинилося, то здалося, ніби все на світі заніміло. Лишилися стояти тільки мешканці Крихти-Матильди. Серед них не було жодного, не заляпаного коров’ячим лайном. Я цього довіку, довіку не забуду.
Дверцята трактора поволі відчинилися. Дідусь обережно підняв заляпану лайном сукню й статечно подріботів поміж гноєм і всіма нами.
— Ну й ну, — сказав він, киваючи головою вбік багаття.
Там уже не було на що дивитися. Багаття й відьма так само були заляпані гноєм, як і ми.
Дякую, дідусю, — стиха мовив я.
Ноїв ковчег
Через день ми, Лена і я, пішли в недільну школу. Та ще й узяли з собою Креллу.
Уночі тюжив дощ, тож на дорозі стояло повно калюж. Крелла взула чоботи не на ту ногу, тому човгала підошвами по землі.
— Хвалити Бога, що вона не моя сестра, — час від часу казала Лена, коли їй доводилося нас чекати, але я знав, що в глибині душі вона так не думає.
Крелла — славна дитина. Власне, у неї таке саме чудернацьке ім'я, як і в мене. Констанція Лілефея, чи щось таке. Я гаразд і не пам’ятаю.
У недільній школі ми читали про Ноїв ковчег. Був собі чоловік Ной, що жив кілька тисяч років тому в якійсь іншій країні. На вершині гори він збудував великого човна й назвав його ковчегом. Сам Господь Бог звелів Ноєві збудувати того човна на вершині гори. Піде рясний дощ, сказав Господь Бог. Уся земля опиниться під водою. Тож Ноєві треба зібрати свою родину і по парі всіх тварин, що тільки є, і, перш ніж почнеться дощ, узяти їх на судно, а то вони потопляться. Люди страшенно дивувалися, коли Ной став заганяти до себе на ковчег на вершині гори звірят і птиць, але Ноя то не обходило. І тільки-но він із тим упорався, як уперіщив дощ. Спершу вода залила поля й дороги, а тоді затопила хати, верхів’я дерев і врешті-решт підступила аж до гори, де стояв Ноїв ковчег, і підняла величезного човна з вершини гори. Ной разом із своєю родиною і всіма звірятами та птицею плавав сюди-туди кілька тижнів. Найжахливіше було те, що всі, хто не сів у ковчег, потопилися. Здається, Господь Бог теж тим зажурився, оскільки потім вималював на небі веселку й дав обітницю ніколи більше не посилати на землю стільки дощу водночас.
Додому ми йшли вже по сонцю, і Лена сказала:
— Яка безглузда назва для човна — ковчег. Не міг той Ной вигадати чогось кращого!
— Хтозна, чи то Ной придумав ту назву, — сказав я і перестрибнув велику калюжу.
— Хто ж тоді? — спитала Лена й перестрибнула ще більшу калюжу. — Може, в Біблії помилка?
— Хіба в Біблії можуть бути помилки? — відповів я і розігнався, щоб перестрибнути найбільшу калюжу, що трапилася на всій нашій дорозі. І плюхнувся просто посеред неї.
— Може, тоді ще не придумали всіх слів, — сказала Лена після того, як я плюхнувся. — Це ж стільки часу відтоді минуло.
Поки ми з Креллою виливали воду зі своїх чобіт, я спитав Лену, чи вона, бува, не знає кращої назви для такого човна. Лена відповіла не відразу. Я майже не сподівався, що вона щось вигадає, але почув:
— Катер.
Це мав би бути Ноїв катер, вважала Лена. Всі знають, що катер — це човен. Ковчег — то щось зовсім інше, щось таке, щось не зовсім нормальне. Лена скрушно зітхнула: ну що ж, коли так написано в Біблії.
— Але ж катери не дуже великі, — сказав я.
Лена похитала головою.
— Ось чому вимерли динозаври, Трілле. Вони потопилися. В Ноя не вистачило для них місця.
І от саме тієї миті, коли я уявляв собі, як Ной з усіх сил намагався підняти на борт Короля Тиранозавра, мені спала на думку блискуча ідея: