Коли Маттіас обертається, я показую пальцем, де протікає. Він уважно дивиться, розвертається кругом і ставить на підлогу залізне відро.
Ось так, — каже він.
Краплі води щосекунди барабанять у нього, неначе нас ув’язнили у водяному годиннику. І наш час почав свій відлік.
Наприкінці дня відро переповнюється, і невеличка калюжа збирається на підлозі. Стаючи на коліна, щоб витерти воду, Маттіас здушено скрикує, неначе його вдарили. Він спирається на коліна і не рухається кілька хвилин. Коли я хочу йому допомогти, він підіймає руку.
Минеться, — каже він, зігнувшись удвоє, — у мене защемило спину, та минеться. Усе буде добре.
Він наполягає, щоб витерти залишки води. Рухи у нього рвучкі, ніби він бореться з іржею. Морок заполоняє кімнату. Я тягнуся до олійної лампи і якусь мить тримаю її в долонях.
Запали її, — кидає Маттіас, — не чекай, щоб звідти з’явився джин.
Я засовую сірника у скляну колбу, підкручую вогонь. Коли випростуюся на своїх милицях, щоб підійти до столу, Маттіас ступає крок, зігнутий, як викорчуване дерево. Він стає мені поперек дороги. Я кажу йому, щоб посунувся. І відпочив, поки я готуватиму щось поїсти. Він репетує, що ні за що. Що кухня — його простір, тільки його одного. А моє місце у ліжку чи на стільці. І все, крапка. Попри те, що йому не вдається відвести очі від підлоги, він енергійно махає руками у повітрі і грізним і водночас уривчастим голосом наказує мені сісти.
Тож я підкоряюся, слухаючи краплі води, які з упертою наполегливістю бомбардують моє терпіння.
Маттіас бурчить і порпається з приготуванням їжі. Такий собі упертий і грізний старий олень, який б’є копитом за найменшої нагоди. Спостерігаючи за ним краєм ока, я дедалі більше впевнююся, що ця кімната незабаром стане замалою для нас двох.
Сто сімдесят чотири
Ще до того, як розплющити очі, я чую плюскотіння посуду і хлюпотіння мильної води.
Я прокидаюся.
Здивовано зауважую, що Маттіас стоїть, жвавий і випростаний. Він миє і витирає тарілки й кілька каструль, які складає на столі. Дивним чином він, здається, оклигав від свого люмбаго. Він насвистує щось відоме і приносить мені чашку кави з грінкою. Я одним ковтком розправляюся зі сніданком і п’ю каву, споглядаючи місце протікання. Цієї ночі, коли вогонь захлинувся у своєму попелі і холоднеча підкралася, щоб прогнати сни, я раптово прокинувся і зрозумів, що вода більше не просочується. Краплі зупинили свій біг. Та щойно розвели вогонь у плиті, вони відновили свій рух там, де зупинилися.
З приголомшливою завзятістю Маттіас розчищає вхід, носить дрова і місить тісто, щоб пекти чорний хліб.
Гарно починається день, незвичною скоромовкою каже він мені.
Тієї миті, коли я вирішую підвестися, щоб зробити кілька кроків на милицях, перед верандою зупиняється снігохід. Маттіас квапиться відчинити двері, і до кімнати заходить Жан.
Сьогодні, — відразу заявляє він, — ти готовий?
Маттіас дивиться на мене і показує два підняті великі пальці. Він каже, що вечеря буде готова, коли я повернуся.
Бачиш, усе один до одного, — підохочує Жан.
Маттіас допомагає мені зняти шини, одягнути його пальто, теплі штани й чоботи. Я помічаю, що руки у нього тремтять сильніше, ніж зазвичай.
Добре, — каже Маттіас, обмотуючи шарф навкруг моєї шиї, — тепер можеш іти. Милиці, тобі потрібні будуть милиці.
Вони йому не знадобляться, — каже Жан, беручи мене під пахви.
Маттіас, кліпаючи очима і витираючи лоба, спостерігає, як ми виходимо. Проходячи через двері, я помічаю слоїк з пігулками на розі стола. Там були анальгетики, які я приймав, коли біль був нестерпним. І баночка була порожньою, ніби пляшка, з якої випито все, до останньої краплі.
Сто сімдесят чотири
Двері складу зі скрипом відчиняються. Коли заходимо до середини, темрява обступає нас зусібіч. Жан двічі свистить. Склад величезний, і звук відбивається від покритих металевими листами стін. Раптом чути гудіння генератора, і над нашими головами один по одному спалахують неонові ліхтарі.