Ну як? — цікавиться Маттіас, щойно ми заходимо до середини.
Ми не зупинялися увесь день, — кажу я, дивлячись на свої почорнілі від мастила і пороху руки. — Я голодний.
Воно працює?
Повинне.
А на що воно схоже?
На мікроавтобус із лижами й гусеницями. На сніговий ковчег.
Маттіас на мить замислюється.
Масуючи собі ногу, я дивлюся на місце, звідки капає вода, і кажу собі, що треба буде обов’язково закрити його чимось, або знайти засіб, як обеззвучити падіння крапель.
Як твої ноги? Все гаразд?
Так, вони тверді, як каменюки, та біль можна терпіти. А як твоя спина?
Як нова копійка, — відповідає він, під очима у нього кола внаслідок дії анальгетиків.
Маттіас подає мені тарілку пасти.
Ну, то вони сказали, коли вирушить експедиція?
Ні, мікроавтобус іще на складі. А ще треба його випробувати в польових умовах.
Ти будеш їм іще потрібен для цього?
Гадаю, що так.
Тобто, вони не вирушать відразу. Жюд був із вами?
Ні.
Але Жан сказав тобі напевне, що він тримає одне місце для мене? Авжеж?
Ми цілий день працювали, я не пригадую кожне сказане слово. Ти домовляйся з ними сам.
Скоринкою хліба я підбираю соус з тарілки. Маттіас не каже більше ні слова й поринає у споглядання води, яка крапає зі стелі.
Сто дев’яносто два
Сніжить уже майже тиждень. Вітер змінює обриси дерев і здіймає сніг, який потім знову падає. Уже не розбереш, чи падають сніжинки з неба, чи здіймаються з землі.
Останніми днями я майже не підводився з ліжка. Зранку я розтираю ноги, роблю кілька вправ і знову лягаю. Більше робити нічого.
Дах протікає і далі. Ми більше не розтоплюємо сніг на плиті. Просто збираємо воду, яка тече зі стелі. Вона прозора, але присмак у неї дивний. Наче всотала смак дерева, крізь яке просочилася.
Маттіас безупину куховарить. Наче намагається заповнити порожнечу, готуючи щось, чим би набити наші шлунки. Сьогодні він знову пік чорний хліб. Але цього разу додав м’яса, сухофруктів і добру порцію жиру. Усе це стоїть на плиті з самого ранку, і Маттіас постійно підживлює вогонь, щоб не переривати повільного випікання маленьких цеглинок чорного хліба з м’ясом.
Це не чорний хліб, а пеммікан, індіанська їжа, що не одне і те ж, — уточнює він.
Викладаючи оті цеглинки пеммікану на стіл, Маттіас здається особливо задоволеним.
З пемміканом можна довго протриматися, — продовжує він, — кілька шматочків прирівнюються до повноцінної їжі. Саме його брали з собою дослідники, коли рушали вгору по річках.
Надворі виє віхола і дає копняків веранді. Вона крутить у димарі і пушить сніг навкруг. Б’ється об вікна. Завиває. І ми дивимося цю виставу з прорахованою байдужістю. Раптом лунає якийсь голос. Хтось із кимось говорить по той бік дверей. Заінтригований Маттіас відчиняє. Там Йонас. Він заходить, обтрушуючи сніг із плечей, і підтягує крісло-гойдалку, щоб сісти біля плити. Він струшує долонями і простягає їх до тепла. Так він сидить довгенько. Так робили наші предки впродовж тисяч років. Коли Йонас обертається до нас, насилу рухаючи пальцями, крижинки в його бороді поволі тануть, а бірюзове пальто блищить. Він розтуляє рота, щоб щось сказати, та, здається, думка втекла від нього, тож що він ще якусь хвильку мовчить, загіпнотизований краплями води, які падають зі стелі і приземляються у відро.
Холодно, — нарешті каже він. — І сніг, сніг падає безупину. Ви добре зробили, що поставили підпорки, ніколи не знаєш, що може трапитися. Я чув, що трохи вище, у лісі, снігу вдвічі більше. Удвічі більше снігу, уявляєте?
Маттіас піднімає брови я ж силкуюся уявити заїмку моїх дядьків під чотириметровою товщею снігу.
А оце, це що? — питає Йонас, показуючи на пеммікан на столі.
Маттіас запрошує його скуштувати.
Йонас бере цеглинку пеммікана, зважує на долоні і вгризається в нього зубами, які ще залишилися.
Добра завірюха, — продовжує він з набитим ротом, — добра завірюха. Та ми й не такі бачили. Щозими крутить. Ось так. Вона нічому не стає на заваді. Вона нікого не зупиняє, хурделиця. Доказ ось, вони поїхали, коли все почалося.
Хто поїхав? — хутко питає Маттіас.
Йонас на мить перестає жувати.
Жюд, Жан, Жозе, й інші.
На мікроавтобусі?
Атож, на мікроавтобусі, ви б тільки бачили ту машину, вона наче пливла по снігу, немов біблійний корабель.
Обличчя у Маттіаса темніє.
Вони поїхали до міста?
Не знаю. Вони вирушили на пошуки харчів, пального й ліків, передусім для тих, кому не вдається оклигати від грипу. Я зустрів їх якраз перед від’їздом. Через вітер надворі не було нікого, крім нас. Я спитав, чи можу поїхати з ними. Щоб здати свої порожні пляшки. Вони сказали «так, але наступного разу». Я наполягав, бо не боюся віхол. Вони пояснили, що їх уже і так багато, і що вони ненадовго. Тож я повернувся до себе, щоб не замерзнути. В будь-якому разі, вони незабаром повернуться, і я візьму участь у наступній, у наступній експедиції.