Скільки часу минуло, як вони поїхали? — питається приголомшений Маттіас.
Вже не пригадую, — відповідає задумливо Йонас. — Уже днів чотири чи п’ять тому, ага, точно. У будь-якому випадку, на них чекають із дня на день. Всім нетерпиться їх побачити. Без них село здається порожнім. І день роздачі продуктів наближається.
Йонас знову вгризається в свою цеглинку пеммікана.
Смачно, — підтверджує він. — Трохи твердий, але добрий.
Маттіас щось бурмоче, переставши звертати увагу на подальшу розмову.
Я чи маєш вісточку від Жозефа й Марії? — насуплююся вже я.
А, прекрасна Марія, — зітхає Йонас. — Я знав, що це трапиться, я знав, та нікому не казав. Нікому. Вони поїхали. А що ви хотіли? Ось так. Я дуже сумнівався, що погоня за ними хоч щось дасть. Жозеф, Жозеф, він не дурний. Він не дасться. Я тим паче, я не дурень. Хоч мене і вважають порожнім місцем, я сплю у корівнику, займаюся своїми справами, та я все про все знаю. Тепер я, саме я доглядаю корів, даю їм їсти. Треба ж, щоб хтось опікувався бідними тваринами.
Поки Йонас далі просторікує, я кидаю погляд на Маттіаса. Він дивиться у порожнечу перед собою, ніби його спаралізувало. І йому нічого більше не залишається.
Ніхто в цьому не сумнівається, — провадить далі Йонас, — але дні стають довшими. Ранки яснішими. Темрява настає не так швидко. Зазвичай о цій порі року мороз відступає на кілька днів. А ще сніг іноді переходить у дощ. Отак, завжди відлиги, відлиги посеред найлютішої зими. Можна мені ще одного пеммікана?
Так, — неуважно відказує Маттіас, — бери все, що хочеш.
Йонас підводиться і кладе кілька цеглинок пеммікана до кишені.
Це на, це на дорогу, — каже він, перш ніж піти.
Двісті шість
Через сніг, що набрався протягом останніх днів, моє вікно дедалі більше нагадує бійницю. Ніби ми живемо в бункері, збудованому у передчутті засідки. Чи в підземному укритті з обмеженим доступом назовні.
Ранок тільки-тільки починається. Маттіас уп’явся очима у кавоварку, наче усю ніч не спав. Обличчя в нього жорстке і серйозне. Я оглядаю обрій у зорову трубу. Вдивляюсь у підніжжя схилу, у напрямку села. Усе спокійно. Усього з трьох димарів іде дим. Зима, люди впали у сплячку.
До тих відлиг, про які говорив Йонас, іще далеко. Бо мороз загнав довкілля у мовчання й нерухомість. Гілка барометра, здається, завмерла у горизонтальному положенні, дерева піддалися снігу, білки сидять у дуплах своїх пеньків. Навіть вода зі стелі мовчить довше, ніж зазвичай. Щоб потім знову почати крапати, щораз трохи швидше, ніж учора. І справді, таке враження, що краплі води приваблює наша присутність. Наш запах, наше тепло — як великих хижаків, яким насправді ніколи не вдається позбутися хижацьких інстинктів. В чиїх жилах циркулює незнищенна пам’ять їхніх предків, які планомірно оточували свої жертви, перш ніж їх загризти.
Раптом Маттіас гупає по столу. Його чашка з кавою перевертається і розбивається об підлогу.
Такого не може бути, — волає він, — це неможливо!
Він зникає з того боку і з’являється за мить, щось ховаючи у себе за спиною, під сорочкою.
Маю піти до села.
Я пильно дивлюся на нього.
Маю піти до села, — роздратовано повторює він, — може, Жюд та інші вже повернулися. Може вони тепер готуються їхати до міста, після того, як випробували мікроавтобус. Потрібно сказати їм, щоб тримали місце для мене. Ми домовлялися. Я маю отримати місце в мікроавтобусі.
Маттіас вдягає пальто, хапає снігоступи й вискакує.
Я допиваю каву, дивлячись, як він торує собі шлях по снігу. Зненацька веранда видається мені просторою і спокійною. Чути лише потріскування вогню і розмірене падіння крапель води. Я міг би скористатися нагодою і змінити пов’язки, зробити вправи чи підрівняти бороду. Та замість цього я думаю про пляшки вина, які дав нам Жозеф. Якийсь час мій погляд ковзає по кімнаті. Промайнула думка знову лягти. Аж поки мій погляд не зупиняється на дверях, які ведуть на той бік.
Я стискаю милиці, підводжуся і йду до дверей. Завіси провертаються беззвучно. На мене дихнуло холодним застояним повітрям. Я глибоко вдихаю й переходжу на той бік.