3.
— А де кільце, за яке смикати? — спитав Погодін, надягнувши на себе систему з ранцем й усвідомивши, що тип парашуту відрізняється як від тих, з котрими він мав справу в молодості, так і від тих, котрими довелося користуватися не так давно, демонструючи народу свою мужність.
— Ні за що смикати не треба: витяжний фал сам витягне й розкриє парашут, — завірив його Пущин. — А от якщо, не приведи Господи, він не розкриється, тоді вам треба негайно зняти запобіжник, відчепити основний купол, і лише після цього, не раніше, смикнути за кільце запасного. Бо інакше основний та запасний переплутаються, а це — кранти, труба й хана! Знижатися треба лицем на вітер, інакше ноги переламаєте. Зрозуміло? Контакти моєї людини у кожного з вас є.
Мірно і впевнено гуділи двигуни, автопілот тримав курс, літак неупинно наближався до столиці на помірній — для зручності десантування — швидкості.
— З огляду на те, що вже ніч, я викидаю вас над полем, щоб не сталося, як у поганому кіно про диверсантів: стрибає група, й один обов’язково має зависнути на стропах на дереві. Спробуйте не загубити в темряві одне одного, — розповідав далі Пущин. — Якщо таки загубитесь, діставайтеся місця кожен самотужки.
Костянтин відкрив двері літака. Всередину війнуло нічним сирим осіннім вистиглим повітрям.
— Ну, з Богом, — сказав брат Кондрашова й поклав руку на плече Погодіна. Той зрозумів: йому стрибати першим. Звісно, він же не був новачком: його дебют у парашутній справі стався ще під час навчання у вищій школі КДБ, і потім час від часу досвід поновлювався. Проте він хотів би, щоби першим вистрибнув Кондрашов. Закралася навіть короткочасна підленька підсвідома підозра: а раптом вони мене викинуть, а самі полетять далі? Хоча це, звісно, була цілковита маячня: вони вже стільки накоїли, що на вирок, якщо не вдасться відновити законну президентську владу, вистачить, ще й залишиться.
Погодін ступив до двері, подумки перехрестився, про людське око хвацько махнув рукою, — мовляв, де наше не пропадало, — й пірнув у нічну темряву, мов у басейн з бортика. За ним слідом через три секунди, підморгнувши наостанок братові, стрибнув Юрій, шубовснувши в чорноту, як в ополонку.
Роман Романович фізично відчув, як вдарив холодний вітер в лице й підстрибнули кишки в череві, як розстебнулася сумка і обірвався тонкий шнур, котрий Костянтин називав фалом, а потім, добряче струсонувши його на стропах, відкрився парашут. Погодін не втримався й підняв голову й, хоч як було темно, розгледів: над ним і направду був купол. Він почув звук двигунів літака, що віддалявся десь згори й ліворуч, а потім, коли той полетів, — свист вітру в стропах. Ага, стропи: червоні — ось вони, потягнеш за праву — розвернешся праворуч, за ліву — у лівий бік. «Звідки в нас вітер? Зараз повернемось лицем для нього!» — подумав президент. Для чого це робити, він знав ще з молодості: парашути конструюють так, щоб людина на ньому летіла не тільки вниз, а й трішки вперед. Якщо знижуватися проти вітру — твоя горизонтальна швидкість віднімається від вітрової, якщо за ним — складається з нею.
Проте вистрибнути — це тільки частина справи, і не найважливіша. Головне — добре і правильно приземлитися. Земля наближається до тебе зі швидкістю вісімнадцять-двадцять кілометрів на годину. Можна так вдаритись об неї — мало не буде. Тому, побачивши, що земля наближається, краще з’єднати ноги, випрямити їх під кутом тридцять градусів до вертикалі тіла, стопи витягти паралельно поверхні землі, а підборіддя притиснути до грудей. Тут вже рота не роззявляй — тягни на себе передні лямки, гаси швидкість парашута! Землі торкайся обома ногами одночасно, щоб не поламати їх поодинці, і одразу пом’якшуй зіткнення: падай на бік або на спину, як учили. І одразу тягни за нижні стропи — гаси купол, бо підхопить тебе вітер і потягне по землі.