— Ти, Дмитрiй Карамазов, — говорила вона, — страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти нiколи не довiряєш своїм силам… Цiєї нової характеристики ти вiд мене, мабуть, не сподiвався почути? Правда? Ти, Дмитрiй Карамазов, любиш згадувати вiдвагу й волю, i ти, безперечно, вiдважний i маєш сильну волю. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, великий боягуз i страшенно безвольна людина. Ти, Дмитрiй Карамазов, вклоняєшся перед культурою, i ти, безперечно, культурна людина. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, страшенний невiглас. Словом, ти, Дмитрiй Карамазов, недоносок тридцятих рокiв… бо й самi цi роки iсторик схарактеризує тим же самим назвиськом… Ти, я гадаю, не ображаєшся на мене за цю характеристику?
Йому ображаться, звичайно, нiчого, хоч — правду кажучи — характеристика така ж жорстока, як i несподiвана. Але вiн усе-таки не розумiє, навiщо вона? Чому Це їй прийшло в голову саме сьогоднi говорити йому такi "комплiменти"? Вiн нiяк не може цього втямити.
— Ти не розумiєш? — сказала Аглая. — Шкода! А справа дуже проста. Милий мiй, невже ти не розумiєш?
Невже ти не розумiєш, що я маю бажання покинути гру в темну?
— Тепер не розумiю, що ти хочеш сказати цiєю "грою в темну"? — промовив Карамазов i вiдчув, як йому знову повертається колишнiй настрiй. Вiн бадьоро подивився на неї i навiть спитав її, чи не знає вона, що це з ним. Що це трапилось iз ним за якусь секунду?
— Я знаю, мiй милий, — сказала Аглая, помiтивши змiну настрою у свого спiвбесiдника. — Але давай все-таки повернемось до твоїх фамiльярних справ. Скажемо, так: коли ти зiйшовся з Ганною? Ну, коротенько.
— Коли я зiйшовся з Ганною?
Аглая не помилилась. Карамазов постановив зробити екскурс у минуле. Настрiй зробив своє дiло, й вiн несподiвано навiть для самого себе почав. Вiн почав iз того, що зустрiвся вiн iз своєю дружиною в обложенiм мiстi, коли воно з тоскою дивилось на пiвнiч. Тодi стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардiя вiдступала й, вiдступаючи, ледве стримувала полки переможця. Снились далекi днi минулого: й городовий на розi, й голий осiннiй парк, i якась музика в кiно — нудна й невесела. Вiн прийшов у чека. В той час там готувались до побiгу. На пiдлозi валялись стоси папiрцiв, ганчiрок i бiлизни. Вiн зупинився бiля дверей i дивився на баришень, що рились у барахлi, напихаючи ним свої саквояжi. Саме тодi до нього й пiдiйшла Ганна (вiн потiм узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притиснулась до дверей. Тодi вiн вийняв iз кобури браунiнга й пiдiйшов до однiєї скринi, де вовтузились барахольщики. Вiн вистрелив однiй баришнi в карк. Того ж дня чека розстрiляла ще кiлькох мародерiв, i того ж дня Ганна зiйшлася з Дмитрiєм.
— Це i все? — сказала Аглая, коли Карамазов зупинився. — Ти скiнчив свою iсторiю?
— Мабуть, усе! — кинув Дмитрiй, знову вiдчувша? якусь нiяковiсть ("i справдi, навiщо ця зайва одверiтiсть?").
— Коли все, то менi й цього досить… Я вiд тебе бiльше нiчого не потребую.
— Ну, так як же: люблю я свою дружину чи нi? — вимушено усмiхнувся Карамазов.
— Про це ти почуєш за якiсь два-три тижнi, — цiлком серйозно сказала Аглая. — А поки що давай i справдi перейдемо на iншу тему.
Вона взяла його голову й положила її на свої колiна. Карамазов здригнув: приїсний запах духiв i троянд туманив йому мозок. Бiла лапа пiвденного сонця рiзала очi, й денна кiмнатна тиша викликала млость. Дмитрiй майже несподiвано для себе почав обережно гладити Аглаїне колiно, й, можливо, тому, що вона нiяк не реагувала на це, вiн за кiлька хвилин схопив в обiйми її ноги й, тихо скрикнувши, вп'явся зубами в її м'яке тiло.
— Що з тобою? — суворо сказала Аглая i з силою вiдштовхнула його вiд себе. — Що з тобою, Дiмi?
Карамазов пiдвiвся. Вiн блукав розгубленими очима по стелi, й здавалось, що вiн от-от кинеться на пiдлогу й заб'ється в припадку епiлепсiї.
— Що з тобою, Дмитрiй? — промовила Аглая вже ласкавим голосом. — Як ти зважився на такий вчинок?.. I до того з жiнкою, що з нею порiвняно так недавно познайомився? Знаєш, я не чекала вiд тебе такої хоробростi!.. Чи, може, ти мене прийняв за баришню легкої поведiнки? Ну?.. Чого ж ти мовчиш?
— Пробач менi! — ледве промовив Карамазов. — Я це зовсiм несподiвано зробив.
Аглая поправила своє рожеве плаття, пiдвелася з канапи й сказала:
— А що буде, як я розповiм про це Ганнi? Ну? Дмитрiй не вiдповiдав. Тодi Аглая пiдiйшла до нього i взяла його обличчя в свої руки.
— Ну, нiчого, — сказала вона. — Я на тебе не ображаюсь. Бiльше того — скажу одверто, — менi навiть приємно було, коли ти вкусив мене. Я переконалась, що ти е такий палкий, яким намалювала тебе моя уява. Чуєш?.. Я не ображаюсь!