Карамазову прийшла мисль, що дiвчина просто жартує з ним. Вона, мабуть, i справдi не проти того, щоб вiн узяв її, але вiн, Карамазов, страшенно мамулуватий мужчина й не знає, як поводитись iз такими цiкавими жiнками. Треба бути бiльш рiшучим, впертим, i все буде гарно. Вiн узяв її руку й спитав:
— Ти дозволяєш менi говорити з тобою так, як я того хочу?
— Будь ласка! — кинула Аглая, не одриваючви очей вiд його обличчя. — Що ти думаєш менi сказати?
Дмитрiй пiдiйшов до вiкна. За вiкном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвiр'я й над одною з ваз дзижчала муха. На лiву вiконницю сiв єгипетський голуб i протуркотiв своє ласкаве "супруг".
— Ну, я тебе слухаю, — сказала Аглая. — Як ти там хочеш говорити зi мною?
— Бачиш, — почав мамулувате Карамазов i почервонiв. — Я страшенно хотiв би мати… тебе…
Аглая засвистiла. Боже мiй, як їй не свистiти, коли Дмитрiй такий без кiпця наївний. Що значить "мати"? Чи не думає вiн, що вона так i кинеться йому в обiйми? Нi, цe зовсiм несерйозно! I коли б хтось iнший сказав так, вона б зумiла реагувати. Але йому вона радить тiльки покинути свою "карамазовщину" й поважати себе i її.
— Ти зрозумiв мене? — сказала вона, кiнчаючи. — Ну, говори ж, Дiмi.
Вiн нiчого не вiдповiдав i мовчки дивився кудись у простiр. Вiн почував себе дуже нiяково. Так пройшло кiлька секунд. Але от раптом вiн зареготав сильним i цiлком природним реготом.
— Знаєш що, — промовив вiн. — Дозволь менi поцiлувати твою голову.
Аглая з зацiкавленням подивилась на нього. Вона знову взяла в долонi його обличчя й промовила ласкавим, майже матернiм голосом:
— Поцiлувати менi голову?.. I цього не треба робити.
— Клянусь тобi, — раптом скрикнув Карамазов. — Клянусь тобi, що в мене й тiнi не залишилось поганого почуття до тебе.
— Я дуже рада, — сказала Аглая. — Я вiрю. Dante avait bien raison de dire que L'Enfer est pave de bonnes resolutions{15}. Але я дозволю тобi це зробити тiльки тодi, коли трапиться те, про що я зараз думаю.
— А про що ти зараз думаєш?
— Дiмi, не треба бути таким наївним, а то я зовсiм розчаруюсь у тобi. Ти зараз дуже подiбний до свого друга Вовчика.
Аглая пiдiйшла до глечика з абрикосовою водою i зробила з нього кiлька ковткiв. Якось химерно вона виглядала зараз, i Карамазов вiдчув у нiй щось надзвичайно рiдне. Йому здалось, що саме її вiн загубив колись, i вона тепер прийшла до нього, така бажана, як нiхто i як нiщо. Карамазов дивився в її очi, стежив за її рухами, i йому ввижалось, що цi очi й цi рухи вiн бачив чи то увi снi не то наяву. Але коли це було наяву, то це було тисячу рокiв тому. Йому навiть прийшла мисль, що вiн, Карамазов, жив в якiйсь iншiй плотi ще далеко до Данте, що його допiру згадала Аглая.
— Чого це так довго нема наших вiд лiкаря? — раптом сказала дiвчина. — Як ти думаєш, Дiмi?
— Очевидно, зуб виривають.
Карамазов вийняв портсигар i запалив нову папiросу. Повз вiкон iз криком пробiгла дiтвора й зникла за рогом. Знову затуркотiв єгипетський голуб.
З дальнього дому вiдпочинку вдарили в дзвiн: мабуть, скликали до другого снiданку. Бiла лапа пiвденного сонця полiзла вище й поширилась.
У кiмнатi стало ще душнiш.
— Ну, Дмитрiй, — сказала Аглая, — ти йшов би додому: я зараз думаю надягати купальний костюм. Карамазов узяв капелюх i мовчки пiшов до дверей.
— Я гадаю, що ми зустрiнемось увечерi? — сказала йому вслiд Аглая.
Дмитрiй повернувся. Вона стояла, заложивши руки за голову, й загадково дивилась на нього.
— Обов'язково! — сказав вiн i вийшов iз кiмнати.
"Щось почалось", — раптом прийшло йому в голову. Не той роман, що до нього вiн хотiв утекти од нудоти буднiв нудної Ганни, — почалось щось тривожне i — тепер вiн певний — трагiчне. Але не жах викликало воно в нiм, а почуття якоїсь безумної радостi, нiби вiн мусив на днях одкрити цiлком нову й надзвичайно цiкаву сторiнку в своєму одноманiтному життi.
Карамазов пiшов до рiки. Йому хотiлось зараз кинутись у воду й попливти проти течiї чорт знає куди — такими сильними й рiшучими рухами розсiкаючи дзеркальну поверхню.
IX
Вiн так нiколи не чекав вечiрньої години, як того душного дня. I цiлком нормальна людина не може уявити, як вiн мучився, коли Аглая не вийшла з дому.
Але вона не виходила й на другий та на третiй день — у п'ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрiвшись iз тьотею Клавою бiля квартири флоберiвських дам, поставив таке рiшуче запитання:
— Скажи менi от що: чому це не видно твоєї племiнницi? Чи не посварилась вона з Дмитрiєм?
— Не думаю, — сказала тьотя Клава. — Моя племiнниця дуже розумна людина i з пустячка не буде робити трагедiї.