— Нi, Вовчику, я говорю те, що думаю. I говорю давно вiдому iстину; тiльки через убивство можна прийти до цiлковитого соцiального очищення… Ти розумiєш, що я маю на увазi? В динамiцi прогресу соцiальну етику можна мислити тiльки як перманентний "злочин". Я злочин беру в лапки, бо свiдоме вбивство во iм'я соцiальних iдеалiв нiколи не вважав за злочин.
Товариш Вовчик ще з бiльшим здивуванням подивився на приятеля.
— З якого це часу ти почав так думати? — спитав вiн.
— Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутнє, коли в менi знову з страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидiти своїх обмежених сучасникiв.
— Ти говориш зовсiм як пророк, — iронiчно кинув товариш Вовчик. Карамазов холодно подивився на лiнгвiста i сказав:
— А ти думав, що я й справдi звичайна людина? Ах, який ти наївний, друже! Отже, поспiшай виправити свою помилку, бо Дмитрiй Карамазов воiстину пророк. Справжнiй пророк, i тiльки через нього ти найдеш сенс у цьому земному життi.
Дмнтрiй раптом зупинився. За якихось кiлька хвилин вiн пожовтiв. Рот йому перекосився, i нижня губа дрижала.
— Але Дмитрiй Карамазов, — сказав лiнгвiст, — все-таки великий фразер i проспiвав собi добрий панегiрик.
— Що ж робити, — криво всмiхнувся Карамазов. — На. свiтi ще нiколи так не траплялось, щоб панегiрики складали тому, хто їх уже не проспiвав сам собi… так чи iнакше. Я спiваю собi цинiчно, але не в цьому ж справа. Мета завжди виправдовує засоби. Мiй цинiзм примушує тебе й iнших звертати на мене увагу, менi ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно пiдмiтив, — несподiвано погодився вiн. Звичайно, все це, мабуть, фрази, i завтра я їх, можливо, буду сам соромитись.
— Гм, чудеса! — сказав товариш Вовчик i раптом забiгав по кiмнатi. - I охота тобi, Дмитрiй, фiлософствувати? Це ж така глупота, що ти й не в'являєш собi.
— Саме що глупота?
— Та от ця ж… i взагалi всяка фiлософiя!.. А втiм, я думаю, що ти зовсiм не даремно фiлософствуєш…
Лiнгвiст зробив помах своїми довгими руками, причмокнув i так побiдно подивився своїми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй мiрi свого вчителя Потебню.
— Я тебе слухаю! — сказав Карамазов.
— Ну от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання, хто, як правило, любить ударятись у фiлософiю?
— Цiкавило.
Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було б таких сцен iз Ганною.
— Ну, добре, — нарештi кинув вiн. — Хто ж, по-твоєму?
— Дикуни, очевидно! — спокiйно вiдповiв Карамазов. I тому, що вiн вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав такої (на його погляд) влучної вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось тiльки розгубитись.
— Ну, i що ж? — спитав вiн безпорадним голосом.
— Я, мабуть, буду з цього правила винятком. Товариш Вовчик пiдiйшов до вiкна й раптом промовив тихо:
— А ти, Дмитрiй, знаєш… не дурень.
— Дякую.
— Iй-богуi — несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. — Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу.
— Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?
— Покинь свої дотепи! I справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризує те чи iнше суспiльство як недорозвинений органiзм?
— Цiлком справедливо, — сказав Карамазов. — Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своєї нацiї.
Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.
— Знову фiлософiя! — сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака.
Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi її припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжуванi суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати її, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова, безперечно, вiдбила б вiд нього й Вовчика — десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв'язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.
Познайомились вони три роки тому на мiському стендi i з того часу кожного лiта їздять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi.
— Кого ти там визираєш? — спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна.
— Як би тобi сказати, — раптом вимушено усмiхнувся той. — Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.