— Чим вона пахне?.. Очевидно, жiночим тiлом.
— Прекрасно!.. i цей запах тобi, мабуть, подобається?
— Як би тобi сказати, — промовив Карамазов, — можливо, подобається, а певнiше — нi.
Аглая не повiрила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими свої i без того великi очi, стала ними ласкати свого супутника.
— Брехунька! — сказала вона. — Ти неправду говориш. Я знаю, що тобi цей запах подобається" Тому що… тобi не подобається… Ганна.
— Ти про мою дружину?
— Так. Чому ти досi не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?
Чому вiн мовчить? Вiн, звичайно, зробить це. Вiн нарештi познайомить Аглаю з Ганною.
Але вiн думає, що вона все-таки якась чудна дiвчина, й потiм думає, що дружина мала рацiю назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспiшати в його iнтимнi закутки. Невже цього Аглая не розумiє?.. I потiм, вiдкiля це вона дiзналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, i тому вiн так нервово запалив сiрника.
Вона одразу ж зрозумiла його й поспiшила перейти на iншу тему. В цей момент вони пiдходили до кручi.
IV
— Давай ще трохи вiдпочинемо, — порадила Аглая, лягаючи на траву. — Можна й наших попередити.
Вона крикнула своїй компаньйонцi, щоб та взяла з неї приклад i теж посидiла десь там зi своїм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились i зупинились на тому ж таки високому березi, крокiв на двадцять далi. Тодi Аглая пiдсунулась ближче до кручi й сказала:
— Наш новий знайомий подiляє твої погляди?.. Я говорю про товариша Вовчика.
— Якi ти погляди маєш на увазi? — спитає Карамазов.
— Ясно якi — тi, що ти з ними знайомив мене на пароплавi в нашу першу зустрiч i потiм майже кожного вечора чiпаєш їх.
— Ти говориш про iдею вiдродження моєї нацiї?
— Так. Я говорю про нацiональну романтику. Карамазов покривився: мовляв, вiн нiчого не має спiльного з тим, про що говорить вона, це їй вiн уже декiлька разiв говорив, i, значить, треба бути бiльш обережним iз такими термiнами.
— Ми говоримо на рiзних мовах, — сказав вiн. — Iдея вiдродження моєї нацiї — ще раз повторюю — нiчого не має спiльного з нацiональною романтикою.
Аглая усмiхнулась i положила на свої колiна голубу парасольку.
— Хай буде по-твоєму, — сказала вона, — Та як же з Вовчиком?
— Мiй друг не тiльки не подiляє цих поглядiв, але й взагалi далеко стоїть вiд усякої полiтики.
— I все-таки ти такий шматок м'яса можеш вважати за свого друга?
— А чому ж нi? Хiба в ньому не може бути гарних людських початкiв?
— М'ясо завжди залишається м'ясом, — енергiйно сказала Аглая. — їв м'ясi нiяких людських початкiв не може бути.
Вона так уважно подивилась на свого кавалера, нiби хотiла загiпнотизувати його.
— Це теж справедливо, — сказав Карамазов. — Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.
— Шкода! — кинула Аглая й взяла резонерський тон. — Треба бути послiдовним навiть у дрiбницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближнiх. Я думаю, шо багато важче Їх же таки зненавидiти справжньою ненавистю. Тiльки тут можна показати неабияку волю i, коли хочеш, вiдвагу… Ти їх, здається, високо ставиш?
— Ти гадаєш, що менi бракує волi i я не можу бути вiдважним?
Дмитрiй сказав це якимось непевним голосом, наче вiн i сам не довiряв собi.
— Ти маєш волю i ти вiдважний! — упевнено й навiть з деяким захопленням вiдзначила Аглая. — Саме за це ти так скоро й подобався менi… Подобався, звичайно, як людина.
Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала вiд нього свої очi. Вiн мовчав тому, що в нiм у цей момент зажеврiла внутрiшня боротьба: з одного боку, йому пiдлестило її захоплення ним як вiдважною й вольовою людиною, з другого — вiн не зовсiм вiрив їй (вiдкiля вона знає, що вiн саме така людина? Чи не з кiлькох розмов iз ним?). I потiм, його раптом якось образила її самовпевненiсть i цей батькiвський тон. Нарештi вiн заспокоївся й сказав:
— А ти, знаєш, цiлком правильно пiдмiтила: я говорю про ближнiх. Менi це твердження дуже подобається. Здається, мiй однофамiлець — Альоша Карамазов — ставив якось там наголос на любов до дальнiх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближнiх.
— I ти гадаєш, що найбiльша загадка саме тут ховається?
— Тiльки тут i бiльш нiде! — з деяким хвилюванням сказав Карамазов. — От хоч убий мене! — а не можу їх зненавидiти справжньою ненавистю. У кожного з ближнiх — навiть найбiльших моїх ворогiв — буває така, знаєш, людська усмiшка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматiр дивиться. Я кажу й пiдкреслюю, у кожного, бо навiть у суворих i злил з природи людей я бачу цю усмiшку й це обличчя.