Уперше їх зустрівши, капітан Тревор, лисуватий, але харизматичний чоловік, дипломатично всміхнувся і простягнув руку. Урочисто моргаючи крізь подобу скафандра, мартапураї у відповідь простягнув пальці-щупальця. Тревор немовби наклеїв усмішку на обличчя і стійко її тримав, поки його пальці змикалися навколо холодних липких відростків.
— Ласкаво просимо на облавок, — йому вдалося втримати поштиву інтонацію.
Колись людство висміювало саму думку про іншопланетне життя. Тепер же ж воно приймало в себе вже не кілька, а кілька десятків видів різних розумних істот, готуючись у майбутньому приймати тисячі.
З плином часу перебування на «Альфі» стількох розумних створінь — саме те, що колись зробило станцію унікальною — почало ставати чинником небезпеки для самої планети, яка символічно розчинила двері для всіх. Проте існував спосіб поєднати гостинність із захистом вразливої Землі. І зірки про це так само знали.
Настав час для Землі попрощатися з космічною станцією «Альфа» й побажати їй щасливої дороги.
Промова президента Федерації Держав Землі була безпрецедентною, а запис цієї історичної миті знову й знову показуватимуть земним школярам, допоки існуватиме сама Земля.
«Міжгалактична космічна станція досягла критичної для орбіти Землі маси. Нині вона становить серйозну загрозу для нашої неньки-планети», — оголосив високий елегантний чоловік. Політикові пішов восьмий десяток, його волосся, колись золотого кольору, тепер мало срібний блиск. Пронизливі блакитні очі дивилися в камеру, і він казав далі: «Керуючись своєю величною мудрістю, Центральний Комітет ухвалив скористатися всіма конечними ресурсами, щоб вивільнити космічну станцію з-під дії гравітаційного поля Землі».
Зображення знайомого, ніби витесаного з граніту, президентського обличчя чергувалося з кадрами, на яких сотні кораблів, чиї широкі кормові двигуни та чотири кінцівки захвату робили їх схожими на світляків, прикріплювалися до космічної станції. Вони одночасно увімкнули двигуни, і велетенська станція поволі, але неухильно почала віддалятися від Землі на відстань, на якій вона була б у змозі вислизнути з гравітаційної хватки материнського світу. А потім зірки спостерігали за тим, як невеликі кораблі від’єднувалися, відпускаючи «Альфу» в подорож до нової домівки.
«Їй встановлено новий курс — на Магелланову течію, — провадив президент. — Як і колись великий мореплавець Фердинанд Магеллан, станція „Альфа“ — символ наших цінностей і знань — розпочне подорож назустріч незвіданому. Вона понесе послання миру та єдності до найдальших меж Всесвіту! У думках і молитвах ми з вами… Удачі та щасливої дороги».
Зірки, та й не лише вони, спостерігали, як течія затягує до свого поля станцію, відриваючи її від Землі, допоки «Альфа» в очах землян не перетворилася на малесеньку цяточку, яка нічим не відрізнялася від міріад зірок у Всесвіті.
Розділ перший
3710 рік, планета М’юль, сузір'я QN 34
Живе світло над нею м’яко, хвиля за хвилею, розливало волокнини сяйва. Як і все у світі, воно перебувало в гармонії з зірками, порами року, сонцем і морем. Дедалі світлішало, і вона, задоволено кліпаючи повіками, розплющила свої напрочуд блакитні очі. Вона повільно прокидалася й вітала новий день так само спокійно, як учорашню ніч перед сном.
Її м’який, усе ще дрімотливий погляд насолоджувався теплими рожево-кораловими відтінками спальні. Світло лилося з-під вигнутих сходів, і відполіровані стіни та стеля велетенської мушлі підхоплювали його відблиски й виповнювали кімнату рожевим сяйвом.
Її шкіра також усотувала світло. Вона була білого кольору, але не того суворого, одноманітного кольору, який звикли звати білим. Шкіра була розфарбована візерунками, що змінювали форму разом зі зміною душевного стану, — такий витвір мистецтва настрою.
Білість її гладенької шкіри радше була блідістю і здавалася чимось небесним, немов місячне сяйво. Ця шкіра тримала на собі кожну веселкову барву, перетворюючи їх разом на мінливе перламутрове тонке світіння.
Її звали принцеса Лііхо-Мінаа.
Поруч почувся м’який писк. Вона відвела погляд від звичних обрисів спальні до маленького улюбленця, який завжди горнувся до неї, поки принцеса спала. Лііхо-Мінаа усміхнулась, а малесенька істота щасливо засопіла в неї на шиї, витягши довгу мордочку й вигнувши пухнастий, неймовірно м’який животик, щоб господиня його почухала. Тваринка була така маленька, що могла всістись у принцеси в руці. І вона не боялася, що Лііхо-Мінаа її задушить, бо коли та спала, жорсткі нерівні лусочки на спині звірка будили її ще до того, як вона могла завдати будь-якої шкоди.