А хвиля насувалася, неначе голодний помаранчевий звір, готовий пожерти все на своєму шляху, перетворити її на почорнілі кістки й обвуглену плоть.
Лііхо востаннє всміхнулась до батька. Та усмішка не була ні трепетна, ані слабка. Вона була проявом сильного духу, спокійна та впевнена. Він подумав, що за своє довге життя не зустрів нікого, ким би так пишавсь, як своєю донькою.
Принцеса відвернулася від нього назустріч смерті. Вона змусить її рахуватися з собою.
Лііхо-Мінаа простягла руки й відкинула голову назад, відкриваючись пекельним обіймам. Батько не бажав на це дивитись, але не міг відвести погляду. Він мав шанувати її мужність. Він мав бути свідком того, що мусило статися.
І за мить до того, як вогонь поглинув її тендітні форми, до того як він перетворив її на попіл і спогади, з тіла Лііхо-Мінаа випорснула потужна блакитна хвиля.
Хвиля помчала із запаморочливою швидкістю, закрутилася геть від оточеної жахом планети М’юль, понеслася до зірок, стрімголов полетіла в космічний безкрай, повна світла, як та дівчина, чия смерть її породила, і ввірвалася прямо до…
Розділ другий
Молодий парубок підскочив і звівся на лежаку. Його серце стукотіло в грудях, він важко дихав. Він кліпнув очима, протер їх однією рукою, аж раптом його осяяло: «То був кошмар. Поганий сон. То не реальність».
Він примусив себе дихати повільніше й роззирнувся довкола. Його оточення було не таке ефірне й магічно-чарівливе, як океан і морський берег у тому кошмарі, але ж воно було набагато менш… страхітливим.
Парубок поглянув на спокійні води бірюзового моря, що, котячись, м’яко плескали по білому піску незайманого пляжу. Той плескіт був заспокійливим. Валеріан глибоко вдихнув повітря, видихнув останню напругу, яка ховалася у пружних м’язах, і став спостерігати за повільним гойданням зеленого гілля на пальмах.
Його настрій остаточно покращився, коли він побачив, як повільно колишуться стегна молодої світлокосої жінки. Схоже, та жінка була ще красивіша, ніж чарівна принцеса з його сну.
Його теперішнє видіння, як і він сам, було вдягнене в купальний костюм. Одначе він мав цілковиту певність у тому, що його плавки містили куди більше тканини, ніж чорне бікіні тієї жінки, причому його верх і низ разом.
У дитинстві вона займалась балетом, а коли подорослішала, в ній прокинулася цікавість до бойових мистецтв. І коли вона рухалась, граційність і лискуча міць, якою світили її стрункі, але атлетичні форми, ознаймляли про цей біографічний факт усіх, хто міг його оцінити. А він оцінити якраз мав змогу, і його зір зараз був гострим і сприйнятливим.
Її довгі ноги простували ковзною ходою й зупинилися перед ним. Ув одній руці жінка тримала змокрілий келих із чимось яскраво-помаранчевим, соломинкою та крихітною парасолькою з квітковими візерунками вгорі.
— З тобою все гаразд? — запитала Лорелін, і її губи скривилися у легкому занепокоєнні. Він лежав на лежаку, а вона стояла перед ним, піднявши келих і стиснувши губи навколо соломинки, у той час як її високий лоб зморщився від тривоги.
— Так. Хіба тільки поганий сон наснився, — посміхнувся Валеріан, усвідомивши, що вона вже поруч. — Зараз мені краще.
— Гаразд. То, може, хоч зараз проглянеш наше завдання? — Вона зробила довгий ковток крізь соломинку і з серйозним виразом поглянула на нього.
Валеріанові здавалося, що Лорелін ніколи не розпускає волосся. Ну, принаймні у метафоричному сенсі. Але й у буквальному сенсі теж — зараз він був зібраний назад у робочий, прилизаний хвостик. Він уявляв собі, як воно звільняється, легко в’ється довкруж ідеальних пропорцій її обличчя і майже благає його, щоб він запустив пальці у їхню м’яку довгу розкіш.
— Це остання річ, за яку б я волів узятися, — відповів він на її зауваження.
— Але вже справді час готуватися, — наполягала вона.
Валеріан удав, ніби обмірковує цю перспективу.
— Гаразд… — задумливо проказав він. — Розумієш, така робота викликає спрагу.
І стрімко, немов блискавка, Валеріан однією рукою ухопив її напій, а іншою схопив її за руку, потягнувши її довкруж і вниз, перекинув і поклав її поруч із собою. Відтак піднявся на лікті й усміхнувся до жінки зверху. Сьорбнув засолодкого напою й промовив:
— О, так вже краще.
Лорелін стежила за ним неначе за вкрай надокучливим малюком, який тільки починає ходити.
— Не надто професійно, майоре, — відповіла вона з удаваним розчаруванням у голосі.
— Годі хвилюватися, сержанте. На тестуванні пам’яті я одержав найвищі двісті балів.