Хлопчина у великих окулярах стояв за вікном, наче укопаний, прикипівши поглядом до ставка. І Якуб подумав, що дитина ця нічого недоброго не вчинила, не винна ні в чому, а вже прийшла на світ з поганим зором і такою буде до кінця свого життя. І ще подумав, що все, чим докоряв він людям, було даністю, з якою вони народжувалися, й що вони несли її з собою, наче тяжкі ґрати. І тоді спало йому на думку, що сам він не має ніякого переважного права на шляхетність і що найвища шляхетність — це любити людей, хоч вони і вбивці.
І він знову згадав про ту блакитну пігулку, і подумав, що поклав її до тюбика неприємної йому медсестри, як своє виправдання; як прохання долучити його до них; як благання, щоб вони зарахували його поміж них, дарма що він завжди відмовлявся бути зарахованим як один із них.
Він хутко подався до авто, відчинив дверцята, сів за кермо і попрямував до кордону. Ще напередодні йому здавалося, що він перетне його з полегшенням. Що поїде звідси з радістю. Що покине цей край, де помилково прийшов на світ і де насправді не почувався вдома. Але тепер він знав, що покидає свою єдину батьківщину й ніякої іншої у нього нема.
23
— Не радійте, — сказав інспектор. — В’язниця не відчинить перед вами славетної брами, щоб ви увійшли в неї, мов той Христос на Голгофу. Мені й на думку ніколи не спадало, що ви могли убити цю дівчину. Я обвинуватив вас лише задля того, щоб ви не наполягали на тому, що її вбили.
— Я щасливий, що ваше обвинувачення несерйозне, — помирливо сказав Бертлеф. — Та й правда ваша, нерозсудливо з мого боку домагатися від вас правосуддя для Ружени.
— Мені приємно, що ви змирилися, — сказав Шкрета. — Принаймні одне може хоч якось утішити нас. Хоч яка була смерть Ружени, її остання ніч була чудова.
— Погляньте на місяць, — сказав Бертлеф. — Він такий самий, як і вчора, і кімнату цю перетворює на сад. Якихось двадцять чотири години тому Ружена була феєю в цьому саду.
— А правосуддя не повинне так нас цікавити, — сказав Шкрета. — Правосуддя — це не людське діло. Існує правосуддя сліпих і жорстоких законів, і, може, існує ще й найвище правосуддя, та його мені годі збагнути, тож у мене завжди було таке враження, наче я живу поза межами правосуддя.
— Як це? — запитала Ольга.
— Правосуддя мене не стосується, — сказав Шкрета. — Це те, що поза мною й наді мною. Принаймні це щось нелюдське. Я ніколи не співпрацював із цією огидною потугою.
— Ви хочете сказати, — запитала Ольга, — що взагалі не визнаєте загальноприйнятих цінностей?
— Цінності, які я визнаю, не мають нічого спільного з правосуддям.
— Наприклад? — запитала Ольга.
— Наприклад, дружба, — тихо відказав Шкрета.
Усі замовкли, й інспектор підвівся, щоб попрощатися. І тоді Ользі спливла в голову одна згадка.
— Якого кольору були пігулки, що їх вживала Ружена?
— Блідо-блакитні, — сказав інспектор і зацікавлено глянув на неї. — Чому ви запитали про це?
Ольга злякалася, щоб він не вгадав її думок, і хутко позадкувала.
— Я бачила в неї цей тюбик із таблетками. І оце подумала, чи це той…
Інспектор не вгадав, що вона там думає, він був зморений і побажав усім доброї ночі.
Коли він вийшов, Бертлеф сказав лікареві:
— Наші дружини мають ось-ось прибути. Може, підемо їх зустрічати?
— Авжеж. Сьогодні вам треба зажити подвійну дозу ліків, — турботливо сказав лікар, і Бертлеф подався до маленької кімнатки поруч.
— Ви колись дали отруту Якубові, — сказала Ольга. — Таку блідо-блакитну пігулку. Він завжди носив її з собою. Я знаю.
— Не кажіть дурниць. Я ніколи йому нічого такого не давав! — розгнівано відтяв Шкрета.
Потім із кімнатки вийшов Бертлеф у краватці, й Ольга попрощалася з обома чоловіками.
24
Бертлеф і Шкрета прямували до вокзалу тополиною алеєю.
— Погляньте на цей місяць, — сказав Бертлеф. — Ох, пане лікарю, учорашній вечір і ніч були прекрасні.
— Я вірю вам, але бережіться. Ті порухи, що неодмінно супроводжують таку гарну ніч, становлять для вас велику загрозу.
Бертлеф нічого на те не сказав, його обличчя випромінювало гордовите щастя.
— Мені здається, ви у чудовому гуморі, — сказав лікар.
— Ви не помиляєтеся. Якщо завдяки мені остання ніч її життя була прекрасна, то я щасливий.
— Знаєте, — сказав раптом Шкрета, — у мене є до вас одне чудернацьке прохання, яке я не зважувався висловити. Та сьогодні такий винятковий день, що я таки зможу набратися сміливості…