— То кажіть, пане лікарю!
— Я хотів би, щоб ви усиновили мене.
Бертлеф приголомшено зупинився, і Шкрета почав викладати йому причини того прохання.
— Я все зроблю для вас, пане лікарю! — сказав Бертлеф. — Боюся тільки, щоб моя дружина не вважала це безглуздям. Бо вийде так, що вона на п’ятнадцять років буде молодша од свого сина. А в правовому аспекті як із цим?
— Ніде не написано, що пасинок повинен бути молодший од своїх батьків. Адже це не кровний син, а прийомний.
— Ви певні цього?
— Я консультувався з правниками, — з ніяковою скромністю відказав Шкрета.
— Знаєте, це химерна ідея, і я трохи здивований, — сказав Бертлеф, — та сьогодні я в такому захваті, що хотів би завдавати втіхи всьому світові. Якщо це принесе вам щастя… сину мій…
І вони обнялися посеред вулиці.
25
Ольга лежала на ліжку (радіо в сусідній кімнаті мовчало), і їй було цілком зрозуміло, що Якуб убив Ружену і що про це ніхто не знає, крім неї й Шкрети. Звісно ж, вона ніколи не дізнається, чому він це зробив. По спині їй аж дрижаки побігли від жаху, та згодом (як ми знаємо, вона вміла пильно спостерігати за собою) вона з подивом побачила, що то були дрижаки захвату, а той жах був сповнений гордості.
Напередодні вона кохалася з Якубом саме тоді, коли він був у полоні страшних думок, і вона вбирала його в себе всього разом із тими думками.
І як це так сталося, що мені не гидко? — думала вона собі. — І як це я не йду (та й не піду ніколи), щоб заявити на нього? Невже і я живу за межами правосуддя?
Та що довше допитувалася вона в себе отак, то дужче зростала в ній ота чудернацька, щаслива гордість, вона почувалася як дівчина, яку ґвалтують, а вона раптом відчуває, як її вмить охоплює несамовита втіха, до того ж тим навальніша, чим дужче вона опиралася їй…
26
Потяг зупинився коло перону, і з нього вийшли дві жінки.
Одній було тридцять п’ять років, її поцілував Шкрета. Друга була молодша, вишукано вбрана, на руках вона тримала немовля, її поцілував Бертлеф.
— Ану покажіть, пані, вашого хлопчину, — сказав лікар, — я ж його ще й не бачив!
— Якби я не знала тебе так добре, — засміялася пані Шкрета, — то дещо запідозрила б. Он поглянь, у нього родимка на нижній губі, як у тебе ото!
Пані Бертлеф глянула на Шкретине обличчя й майже вигукнула:
— А й правда! Я й уваги на неї не звертала, як лікувалася тут!
Бертлеф сказав:
— Це така разюча випадковість, що я зарахую її до дива. Пан Шкрета, який повертає жінкам здоров’я, належить до розряду янголів і, як янгол, ставить свій знак на чолі дітей, яким він допомагає прийти на білий світ. Це не родимка, це знак янгола!
Усі були в захваті від Бертлефового пояснення й радісно засміялися.
— А ще, — сказав Бертлеф своїй вродливій дружині, — урочисто сповіщаю тобі, що пан лікар за кілька хвилин до цього став братом нашого маленького Джона. Тож цілком виправдано, що вони мають однакову позначку, адже вони брати.
— Ага, — сказала пані Шкрета, щасливо зітхнувши, — ти таки зважився…
— Я нічого не розумію, нічогісінько! — сказала пані Бертлеф, вимагаючи пояснень.
— Я все тобі поясню. Нам багато про що треба поговорити, багато чого відсвяткувати. Нас чекають чудові вихідні, — відказав Бертлеф, узявши дружину під руку. І всі четверо пройшли попід перонними ліхтарями і покинули вокзал.
