— О! — Аллі напружилася. — Це звучить... захопливо.
— Тобі буде дуже весело! — Вона побігла гратися з близнюками.
— І раптом я став порожнім місцем. — Я підніс руку до серця.
— Ой! — Аллі стиснула мою долоню, нахилилася до мене й усміхнулася, морщачи свій вкритий веснянками ніс. — Це Гадсон уперше в житті не найбільший улюбленець? — Її очі сяяли пустощами, і якби я не закохався в неї одинадцять років тому, цей погляд зробив би свою справу. Закидає вудку. Підсікає.
—Гаразд. Можеш бути улюбленицею Джаніпер. — Я обняв її за талію і нахилив голову до неї. — Поки я твій улюбленець. — Я поцілував її, повільно й солодко, насолоджуючись відтінком м’яти, який лишився на її губах. Вона стала навшпиньки й поцілувала мене у відповідь, і я серйозно розмірковував над тим, щоб послати свою сім’ю під три чорти, аби віднести її назад до нашого будиночка, але тримав язик за зубами.
Я ніколи цим не пересичуся.
— Навіщо ви взагалі вилазили з ліжка? — запитав Ґевін, проходячи повз.
— Гарне запитання, — відповів я їй у губи, розриваючи поцілунок.
— Поводься добре, — наказала Аллі, перевернувши усмішкою моє серце догори дриґом.
— Не знаю такого слова. — Я неохоче відпустив її, щоб ми могли взяти їжу, і подумки застогнав, коли вона сіла за стіл Керолайн і Ґевіна. Час працювати.
— Гарне худі, — сказав Ґевін з усмішкою.
— Подобається? — Аллі опустила очі. — Думаю додати його до моєї колекції худі Гадсона. — Вона відкусила шматок бекону.
Якби вона покусувала мене, я б віддав їй усі свої худі.
— То коли ж великий день твого підвищення? — запитала мене Керолайн.
— Тебе підвищують? — Аллі звела до мене брови.
— Ти не знала? — поцікавилася Керолайн і зробила ковток кави.
— Я не казав. —Я звузив очі в бік Керолайн, перш ніж повернутися до Аллі. — Бо не знаю, коли це станеться. Я склав список, але коли ти отримаєш посаду, залежить від того, скільки людей просувають за місяць і як швидко рухається список, тому, імовірно, це станеться не раніше вересня. Може, в жовтні.
— Вітаю. — Вона усміхнулася. Цим я теж ніколи не зможу натішитися.
— І куди думаєш податися далі, адже з бажаними місцями служби ти маєш визначитися вже за кілька тижнів? — запитав Ґевін, скоса поглядаючи на Керолайн.
— Бажаними? — Кава Керолайн загойдалася, але не розлилася. — Ти ж не поїдеш, ні?
— Ти можеш обирати, куди тебе направлять? — запитала Аллі.
Я зиркнув на Ґевіна, а той мав нахабство знизати плечима.
— Щось таке. Мої три роки тут майже скінчилися. Ми даємо список наших найбажаніших місць служби, а нам намагаються підібрати щось відповідно до потреб берегової охорони.
— Кейп-Код — твоє найбажаніше місце, еге ж? — В очах Керолайн з’явилася паніка. — І що ти маєш на увазі під «намагаються»?
Аллі поклала руку мені на коліно.
— Звісно, я обрав Кейп-Код як найкраще місце...
Аллі напружилася, і її рука судомно стиснулася.
— ...але, як і решта військових, я служу для потреб армії. Моє підвищення означає, що я буду претендувати на посаду керівника підрозділу.
— Так, і що? — Керолайн насупила брови.
— Це назва посади. Я не просто плаватиму. А в нас уже є людина, яка керує підрозділом, і якщо вона залишиться, то для мене не буде місця. А якщо мені однаково дозволять залишитися, то це буде... — Чорт, як їй це сказати?
— Це спинить його кар’єру, — закінчив Ґевін, ставлячи свій металевий кухлик на стіл. — Молодшому братику доведеться полетіти з курника, якщо він хоче й далі підніматися кар’єрними сходами.
Керолайн витріщилася на мене, паніка застигла в її блакитних очах.
Трясця. Я міг попросити у відділі призначень всього про одну послугу, і цей погляд означав, що мені, мабуть, доведеться цим скористатися, щоб залишитися.
— А в Сітці для тебе є місце? — запитала Аллі.
— Можливо, — тихо відповів я.
— Ти цього завжди хотів. — Вона погладила великим пальцем по зовнішньому боці мого коліна й кивнула, усміхаючись куточками рота. Я поклав пальці на пальці Аллі, і ми обоє їли однією рукою.
— Ти не можеш поїхати на Аляску. — Керолайн похитала головою. — Що...
— Робитимеш ти? — перебив її Ґевін. — Ти ж про це непокоїшся, еге ж? Що ти робитимеш, якщо він житиме своїм життям. Ти можеш, не знаю, погодитися на пропозицію мами з татом допомагати, або найняти няню, як всі інші працюючі батьки в Америці.
От чорт.
— Не треба, — попередив я Ґевіна. — Я можу битися у власних битвах.
Керолайн здригнулася.
— Лишитися поруч зі своєю сім’єю — це битва?
—Я не це мав на увазі, — тихо сказав я.
—Ти ж знаєш, що кафе не приносить майже нічого через накладні витрати, — просичала вона Ґевінові.