Я натягнула рукави худі Гадсона на долоні.
— Тут не обійшлося без труднощів, — визнала я, нарешті починаючи чітко бачити Керолайн. Вона не була жахливою — вона досі тужила, досі була налякана.
— Гаразд. — Вона кивнула. — Я знаю, що ти втратила сестру. Люди, які страждали, як ми, знають, що не можна мати всього, і коли доходить до невідомого, є ціна, яку я не можу дозволити платити Джаніпер. Тож поки я робитиму складні вибори, я буду поганою.
— Розумію. — Я прокашлялася й вирішила не випробовувати долю, запитуючи щось іще. — Спущуся до них.
Вона кивнула.
— Скажи Джаніпер, що я чекаю на неї, добре? Хочу пересвідчитися, що вогонь згас.
— Звісно. — Я підвелася, і худі Гадсона впало мені на стегна. Я обійшла багаття й спустилася до берега. На щастя, вийшов повний місяць, освітлюючи шлях і допомагаючи мені оминати коріння й каміння, на якому я могла б підвернути щиколотку.
Джаніпер засміялася, коли Гадсон знову крутнув її, і моє серце стиснулося. Її могло б тут не бути, якби цей чоловік не був таким вправним у своїй справі. Я думала, що в нас ще буде час, щоб розповісти їй більше про Ліну, час, щоб вона дізналася про нас, але якщо сьогоднішній день щось і показав мені, то це те, що часу не було.
— Гей, — сказав Гадсон, усміхаючись до мене, поки Джаніпер, сміючись, виходила з останнього витка.
— Слухай. — Я швидко озирнулася на багаття. — Будь ласка, зроби мені послугу й займи Керолайн на секунду.
Його усмішка згасла, але він кивнув і попрямував до багаття.
Джаніпер із зітханням оговталася від нападу сміху, обійнявши верхівку гойдалки, а я присіла перед нею навпочіпки.
— Ти нормально почуваєшся після сьогоднішнього? — тихо запитала я.
Її вираз став серйозним.
— Якусь секунду, перш ніж дядько Гадсон знайшов мене, я думала, що можу померти... як моя мама.
Моє серце стиснулося.
—Але ти не померла.
— Ні. — Вона наморщила лоба. — Але весь день думала, що моїм останнім словом було б «Дивися» до Мелоді. А потім подумала, що принаймні у мене були б останні слова, а ніхто не пам’ятає останніх слів мами, — закінчила вона пошепки. — Це дивно, я знаю. Але я б хотіла, щоб хтось пам’ятав їх.
— Я теж. — Я кивнула. — Тобі допоможе, якщо я розповім, що пам’ятаю?
— Ні, якщо це завдасть тобі болю.
— Подивимося, як далеко я зможу зайти. — Я примусила себе всміхнутися. — Багато в чому це так боляче, бо те, що я пам’ятаю, не збігається зі свідченнями, тому мені не дозволяли про це говорити. — Аж поки я не знайшла собі психотерапевта кілька років тому.
— Добре, — повільно сказала Джаніпер. — Я хотіла б знати.
Я вдихнула й спробувала вгамувати серцебиття.
— Я не пам’ятаю нічого чітко після «Класики». Я пам’ятаю, що перемогла, пропозиції щодо контракту, зустріч із твоїм дядьком. Ми планували побачитися того вечора, але...—У мене пересохло в горлі. Очевидно, я не з’явилася, через те, мабуть, він і пішов. — Хай там як, мені сказали, що ми їхали додому з прийому трупи. Я пам’ятаю, як ми слухали Coldplay, і Ліна сміялася, коли входили в поворот — вона завжди сміялася, завжди першою жартувала. Думаю, із нас чотирьох вона була найбільш... живою, найбільш впевненою в собі. Як ти.
— Як я, — прошепотіла Джаніпер.
—Так. У тобі багато від неї. Твоя усмішка, твій сміх, твоя грація в студії... це Ліна. — Я глянула через плече й помітила, що Гадсон заливає вогонь водою. — Загалом, я пам’ятаю емоції тієї ночі, навіть якщо події в моїй голові сплюснулися безладно, як купа зіпсованої плівки.
Вона нахилилася вперед, поклавши підборід дя на шину.
Наступні слова я добирала дуже обережно.
— Я пам’ятаю, як вона сказала мені, що любить мене і щоб я ішла за своїм серцем. — Моє горло не стиснулося, як це зазвичай бувало, коли я відкидала цей спогад. — І вона поклала свою обручку в мою передню кишеню й попросила подбати про те, що вона залишала. — Я стиснула її руку. — Я звикла думати, що вона мала на увазі Енн і Єву, але тепер підозрюю, що йшлося про тебе.
Вона стиснула мою руку у відповідь, схвильовано дивлячись мені в очі.
— Вона залишила тобі обручку?
— Ага. — Я глянула через її плече й побачила Гадсона й Керолайн, які йшли сюди, на його обличчі виразно читалося вибачення. Час вичерпано. — Це реліквія від нашої прабабусі. Твоєї прапрабабусі. Мій батько подарував її моїй мамі на заручини, а вона подарувала її Ліні, коли та виграла «Класику». Гадаю, це було більше схоже на обіцянку вийти заміж за мрію, а не за хлопця. Ліна носила її щодня. Знімала тільки на репетиції. — Я зітхнула.