Він і далі дивився, і мені захотілося повернутися на тридцять секунд назад і скасувати це зізнання. Що зі мною сталося? Його слова, що я не мушу весь час контролювати себе, не означали, що я маю підняти швидкість з нуля до максимуму на потязі, переповненому пасажирами.
— Знаєш, я сьогодні навіть не згадувала про тренування. Жодного разу. — Я випалила перше, що спало мені на думку, щоб змінити тему.
— Аллі... — Він потягнувся до моєї руки, але я прискорила крок.
«Дурепа» було слабеньким словом, щоб описати те, як я почувалася.
— Жодного разу. Я не відчувала провини за те, що не тренуюся або не проводжу весь день у студії. Мені було найвеселіше відтоді... — Я розсміялася. — Напевно, відтоді, як ти витягав мене на вулицю і змушував робити щось веселе. Без тебе я перестала розважатися... потім були тільки танці. Зате дивись — я головна танцівниця, тож це спрацювало.
— Знаєш, ти можеш збалансувати це, — сказав Гадсон, наздоганяючи мене, коли ми піднімалися сходами до нашого будиночка. — Ти можеш бути найкращою у своїй царині, але водночас жити життя. І далі проводити дні, як сьогодні. Не обов’язково має бути все або нічого.
— Я не вмію по-іншому. Але це прекрасна думка — баланс. — Так воно й було. Я увійшла першою й одразу ж розгубилася в темряві.
— Не рухайся. Не хочу, щоб ти спіткнулася, — застеріг Гадсон. Легенько притримавши мене, він підійшов до свого боку ліжка. Кілька клацань — і лампа увімкнулася. — Ось так. — Він розвернувся й пішов просто до мене. М’яз на його щелепі посмикувався, коли він вигинав козирок своєї кепки.
Якого біса йому було нервувати?
—Я знаю, ти сказала, що не хочеш, щоб я відповідав...
Убийте мене одразу.
— Будь ласка, не треба.
— Але я мушу. — Він узяв моє обличчя в долоні.
— Узагалі не мусиш. — Я подивилася на двері, стіну, стелю, куди завгодно, аби не на нього.
— Подивися на мене. — Його великі пальці гладили мої щоки. — Будь ласка, кохана.
Я якось вилізла з ями приниження, щоб зустрітися з його поглядом.
— Це був я. — Він перевів подих, а я затамувала. — Це був я, Аллі. Я був там.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ
АЛЛІ
OuchPouchhtr5: Як же можна так брехати.
Вона не відновлюється. їй кінець.
—Ти що? — Я відступила назад, і його руки висіли в повітрі протягом кількох ударів серця, перш ніж він їх опустив.
—Я був там, — повільно повторив він.
— Ні, не був. — Я вхопилася за товсте дерев’яне бильце ліжка, щоб встояти на ногах.
Він сів на його край і взявся за необроблену деревину.
—Я сидів за два ряди від кінця залу. У самому центрі. Ти бачила мене.
Мої губи розтулилися, а серце здригнулося й вискочило з грудей.
—Я не розумію.
— Я намагався купити центральне місце в задньому ряду, але не зміг його дістати. Воно, мабуть, продалося за лічені секунди після появи квитків у продажу. — Він дивився прямо перед собою на зачинені двері будиночка. — Я був такий розлючений, коли той, хто купив його, навіть не з’явився. Бачив твою маму в ложі з Енн, бачив Єву в кордебалеті, бачив тебе... — Його очі заплющилися, і мої нігті впились у бильце. — Ти була така вродлива.
Дихай. Мені довелося нагадати собі про дихання.
— Я бачив, як ти впала на коліно в кінці, трохи більш неконтрольовано, ніж я пам’ятав з часів, коли ми були молодші, але я нічого не запідозрив, поки ти не закричала. — Він опустив голову. — Ти закричала. Оркестр спинився. Усе затихло, коли тебе винесли зі сцени. Я переліз через усіх у тому ряду, щоб дістатися до проходу, але звичайних глядачів із квитками не дуже-то пускають за лаштунки, щоб побачити одну з найвідоміших танцівниць у світі, ти ж знаєш.
— Ти там був? — Солодкий, пекучий біль погрожував розірвати мені груди, вирватися назовні після десятиліття мого ігнорування його і викрити незручну й небезпечну правду, якої я знати не хотіла. Але я так втомилася від заціпеніння, від заборони собі відчувати щось, крім гніву й смутку.
— Я був там. — Він подивився на мене, відстежуючи мої рухи своїми прекрасними очима, поки я повільно наближалася, щоб стати перед ним. — Звичайно, був. Ти якось сказала мені, що я потрібен тобі в залі для того уривка, пам’ятаєш?
— Перед «Класикою», — прошепотіла я. Мама сказала мені обрати щось інакше, бо Ліні щойно запропонували роль в осінній програмі Метрополітен-балету, і вона не хотіла, щоб її порівнювали з іншими, оскільки серед суддів були члени трупи. Я все одно виступила з цим номером — мій перший і єдиний справжній акт непокори.
Гадсон прокрався дивитися на мене в задній ряд, щоб моя мама його не побачила. Ця частина дня й досі була кришталево ясною в моїй пам’яті.