Мені заслало червоним очі.
— Робота з нею, Айзеку. Ти працюєш із нею? — Вона потерла перенісся. — Мені вже байдуже, з ким ти спиш, і буде байдуже завжди.
Він пирхнув.
— Це все той хлопець, якого ти привела на гала-вечір, еге ж?
Я застиг, і погляд Аллі метнувся до мене.
— Мушу визнати, я трохи здивований, — продовжив Айзек. — Він не зовсім твій тип. Увесь час мацає тебе на людях, коли ти віддаєш перевагу стриманості. Крім того, тобі подобаються худорляві чоловіки, створені для витривалості, а не підняття важкого, так би мовити. Я буду поруч, коли тобі стане нудно.
Обличчя Аллі почервоніло, а брови Кенни злетіли вгору.
Якби він був тут, то дізнався б значення слова «довимахувався».
— Айзеку, бажаю тобі удачі з Євою. Ми обоє знаємо, що вона заріже цю варіацію; тобі доведеться зробити її на рівень простішою, щоб вона могла молитися, аби дійти бодай до половини її. — Рука Аллі зависла над екраном. — А що стосується Гадсона, то в нього тіло, як у грецького бога, і трахається він теж так, тож не хвилюйся за мене. — Вона стукнула по телефону, і дзвінок завершився.
Я вхопився за край стільниці, щоб не потягнутися до неї, навіть збіса добре знаючи, що вона сказала це тільки для того, щоб розлютити Айзека.
Погляд Кенни ковзнув між мною та Аллі.
— І на цій ноті я вирушаю в студію. — Вона зістрибнула зі стільниці й помахала мені рукою. — Я вболіватиму за тебе.
Я кивнув на знак подяки, а Аллі повернулася на мій кінець острівця, потім поставила лимонад назад у холодильник.
— Не треба було йому цього казати.
— Мене це не турбує. — Куточок мого рота піднявся, але я стер усмішку з обличчя до того, як вона повернулася до мене. — Мене турбує, що ти не відповідаєш і на мої дзвінки теж.
Вона здригнулася.
— Ти хотів поговорити про Джаніпер?
—Hi. — Я склав руки на грудях. — І ти про це знаєш.
—Тоді причини телефонувати не було. — Вона знизала плечима. — Щодо того, що сталося там, то це просто двоє дорослих людей за обопільної згоди зняли певну напругу, що накопичилася. Ось і все.
— А я думав, що ми не брехатимемо одне одному. — Її слова відскочили від мене, бо я точно знав, що вона робить. І не збирався їй цього дозволяти.
— Це нічого не означало. — Її апатична маска була настільки добре підігнана, що я міг би повірити їй, якби не сум’яття в очах.
— Брехня. — Я зробив два кроки, тож наші пальці на ногах торкнулися. Її зіниці розширилися, а дихання прискорилося. — Задній ряд, центральне місце протягом одинадцяти років — це не нічого.
Вона випнула підборіддя.
— А не мало б бути чимось. Ти і я... ми не вписуємося в світи одне одного, Гадсоне. Не за межами цього крихітного містечка, до якого ні ти, ні я насправді не належимо. Бачиш, що сталося, коли я взяла кілька вихідних? Я втратила роль свого життя. Я мала бути тут, працювати. Ось що відбувається, коли я намагаюся збалансувати свою роботу з чимось іншим, з кимось іншим, хто не з моєї сфери. Ми, — вона зробила жест між нами, — не можемо бути разом, і я не маю часу сперечатися про це з тобою.
У мене стиснулося серце. Знову все спочатку. Мій телефон завібрував у кишені, і я дістав його, щоб глянути на екран. Дзвонили зі станції.
— Притримай цю дуже хибну думку, — сказав я Аллі й відповів на дзвінок: — Елліс.
— Привіт, старший...
— Ще ні. — Я швидко урвав це лайно. Підвищення у званні не буде ще принаймні кілька місяців. — Що сталося?
— Вибачай, що дзвоню, старшино першого класу Еллісе, знаю, у тебе щойно закінчився робочий день, але ми вже відправили два гвинтокрили й отримали сигнал лиха.
Трясця. Цей день ставав дедалі кращим.
— Буду за п’ятнадцять хвилин. — Я поклав слухавку й запхав телефон назад у кишеню форми. — Схоже, у мене теж немає часу сперечатися з тобою про це. Зможеш відвезти Джаніпер додому, коли ви закінчите?
— Чому? — Її брови занепокоєно нахмурилися, що ще більше розізлило мене після того, як вона виплеснула все те лайно — мовляв, ті дні нічого не значили.
— Бо щойно надійшов сигнал тривоги, і я мушу йти. Ти зможеш відвезти її додому чи ні?
Вона перевела подих, потім нахилилася вбік і подивилася повз мене у вікно.
—Ти не можеш вийти в оце. Ми в епіцентрі шторму.
— Так, кохана, і саме це відбувається під час кожного шторму. — І час спливав.
Її очі округлилися.
— Ти йдеш...
— Так. — Я кивнув. — Ти можеш відвезти Джаніпер додому? Якщо ні, я зателефоную Ґевіну дорогою і попрошу його заскочити. Аллі, мені треба йти.
— Я відвезу її додому, — тихо сказала вона, і шматки її обладунків відпали. — Гадсоне...
—Дякую. Будь ласка, скажи їй, що мені довелося бігти, але без деталей. Вона хвилюється. — Я проігнорував бажання поцілувати її і пішов геть. — Подзвоню тобі завтра. Звісно, тобі вирішувати, чи відповідати.