Я просто мала пройти через серію піке.
Музика змінилася, і я почала серію з вісімнадцяти поворотів, якими мала обігнути сцену.
За п’ять хвилин можна зробити все що завгодно. Його голос непрохано прослизнув у мою голову.
Ішлося лише про п’ятнадцять секунд. Я була на це здатна.
Обличчя розпливалися, поки я оберталася на пуантах, крутячи головою до обраних точок, щоб утримати рівновагу. А полум’я болю лизало мою ногу, пронизуючи мене агонією, такою гострою, що я закусила губу... і рухалася далі. На одинадцятому повороті я дійшла до лівої частини сцени, кинувши погляд на порожнє крісло в задньому ряду, єдине місце в театрі, яке прив’язувало мене до реальності.
Дванадцять. Мої руки затремтіли, а подих перехопило, коли я побачила чоловіка, який займав те місце. Це неможливо. Тільки одна людина могла отримати ці квитки, і він не робив цього вже десять років.
Тринадцять. Голова пішла обертом. Місце було вільне. Біль, мабуть, затьмарив мій розум.
Чотирнадцять. Чи то був проблиск світло-каштанового волосся, розкуйовдженого вітром і зацілованого сонцем?
П’ятнадцять. Вогонь піднявся від щиколотки до грудей від згадки про очі кольору морської хвилі та ямочку на лівій щоці, коли він усміхався. Він тут?
Шістнадцять. Те крісло було порожнє. Воно стояло порожнім уже десять років, і стоятиме доти, доки я змушуватиму трупу тримати його за мною. Як і діра завбільшки з печеру в моїх грудях, де колись було серце, з тієї ночі, коли скло розбилося, сталь зім’ялася, а моя щиколотка... Зосередься!
Сімнадцять. Я сама стала болем. Моя щиколотка кричала, коли я входила в останні два повороти, напружуючи сухожилля до межі.
У тиші між останніми стакато оркестру я почула щось, ніби клацання пальців під водою.
Я впала на праве коліно, в останню позицію варіації, і простягнула руку до матері на сцені.
Я зробила це, Ліно. Зробила.
Зал бурхливо аплодував, поки я намагалася встати, але сила тяжіння нагнула мене вперед. Мої долоні вдарилися об поліровану поверхню сцени, і я почула, як Єва зітхнула десь праворуч від мене.
Один удар серця, ще один, а тоді я зрозуміла.
Моя нога.
Вона не реагувала, наче належала комусь іншому.
Ядерний вибух болю, що пронизав мене до кісток, промчав венами, наче кислота, випалюючи моє єство, аж поки не вирвався з моїх уст криком, який змусив замовкнути всіх у театрі.
Моя кар’єра скінчилася.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
ГАДСОН
NYFouette92: Хтось узагалі бачив Алессандру Руссо після того перелому? І я не про контент у записі. Б’юся об заклад, що вона травмована сильніше, ніж кажуть. RousseauSisters4
Чотири місяці по тому
Біля узбережжя Кейп-Коду, штат Массачусетс
— Припини! — гукнув я, перекрикуючи рев розлюченого океану й безперервний, пронизливий вереск чоловіка років сорока, чиє життя саме намагався врятувати.
Його крики мене не турбували.
А от те, що він намагався мене втопити, діяло мені на нерви.
Я ще раз наковтався води з Атлантики, коли хлопець наліг мені на плечі, намагаючись скористатися мною як особистим надувним матрацом.
Годі. Скинувши його руки зі своїх плечей, я вирвався й забив ногами, вдихнув повний рот повітря і тоді схопив чоловіка, що розмахував руками, так, щоб його спина опинилася на моїх грудях.
— Припини, бо втопиш нас обох!
—Я не хочу вмирати! — заверещав він.
— Не брехатиму, я теж! — Я зафіксував його руки своїми й не спускав очей з його пса — золотистого ретривера, який намагався гребти біля перекинутого судна, до якого ми були небезпечно близько. Судячи з часу, коли пролунав сигнал тривоги, вони були у воді понад сорок п’ять хвилин, і собака ледве тримав голову над хвилями. — Не рухайся і дай мені дотягнути тебе до кошика. Потім я заберу твого пса.
—До дідька ту собаку! — Він вчепився в мою руку, намагаючись вирватися.
На якусь мить я завагався, у якому порядку їх рятувати. Очевидно, що собака була кращим вибором.
— Ти дуже близько підійшов до уламків, а в нас закінчуються запаси пального, — сказав Ортіс по рації, але я не міг вивільнити руку, щоб натиснути кнопку й відповісти пілоту, який завис ліворуч від мене.
Натомість я відштовхнув нас подалі від судна, що тонуло, схожого на шестиметрову яхту, ближче до гелікоптера. Вода хлюпнула нам в обличчя, і це змусило хлопця ще сильніше борсатися. Він висмикнув руку й задер лікоть вгору, влучивши мені в щелепу.