—Ти колись думав про те, щоб звільнитися? — Вона провела пальцями по м’якому пледу, накинутому на крісло, і позіхнула.
— Щодня. — Але я хотів, щоб вона була зі мною, щоб ми проводили вихідні, згорнувшись клубочком на дивані, щоб її сміх наповнював ці кімнати. Я хотів сперечатися про все й ні про що, а потім миритися й вирішувати, що приготувати на вечерю. Я хотів буденності в стосунках. Біль туги врізався між ребер і поцілив прямо в серце. Навіть якби я переконав її, що тривалі стосунки можливі, врешті-решт довелося б розібратися з нашим минулим. Вона ніколи не пробачить мені того, що я зробив. І було лише питанням часу, коли це розлучить нас.
— Може, тобі краще піти. — Вона перевела погляд на стіну з фотографіями і знову позіхнула.
Я провів руками по волоссю.
— Аллі, я радий, що ти нарешті тут, але такий виснажений боротьбою з дев’ятиметровими хвилями і сім’єю, яка впала в справжню паніку й вирішила, що я — драбина, якою їм треба піднятися, а тут ще й ребра добивають мене...
— Що сталося з твоїми ребрами? — Її лице повернулося до мене, а очі спалахнули.
— Нічого, чого б не зцілило кілька ночей міцного сну.
— Дай подивитися. — Вона підійшла й смикнула мене за светр, тоді потягнула футболку, і я підняв руку, бо не мав сил сперечатися з нею... і я любив її дотики.
Вона різко вдихнула:
— Гадсоне.
— Усе гаразд. Просто великий синець. — Бувало й гірше. — Люди роблять ірраціональні речі, коли налякані.
Її рука зависла над синцем завбільшки зі стопу, але не торкнулася його.
— Мені шкода.
— Ти цього не робила.
— Я не це мала на увазі. — Вона опустила мій одяг на місце. — Я маю вибачитися перед тобою. У моєму житті дуже мало людей, яким я довіряю... себе, але я ніколи не захищалася від своїх сестер. І коли Єва переповзла через мій труп, щоб вирватися вперед, я зігнала свою злість на тобі, а не слід було. Пробач мені. — Вона перевела погляд на мене.
— Вибачення прийнято.
Її брови злетіли вгору.
— Так просто?
—Так просто, — кивнув я. — І мені шкода, що я не одвіз тебе в студію.
— Ти не винен. Я хотіла залишитися з тобою. — Вона розчаровано зітхнула. — Я завжди хочу бути з тобою. У цьому й проблема.
— Тоді ходімо в ліжко. — Я простягнув руку.
Вона легенько відсахнулася.
— Я прийшла не заради сексу, Гадсоне.
— Я так і думав. — Усмішка смикнула кутики моїх губ. — Я втомився. їй втомилася. І якщо ти не хочеш знову виходити в бурю, то можеш піти зі мною в ліжко, щоб ми обоє трохи поспали. — Я підняв брови, коли вона насупила свої. — Хочеш залишитися зі мною? То залишайся.
— Тільки на ніч? — уточнила вона.
— На скільки захочеш. Я ж казав, що візьму тебе так, як зможу, навіть якщо йдеться про одну ніч за раз. — Я підібгав пальці, добре розуміючи, що ступаю на надзвичайно тонкий лід з надзвичайно полохливою жінкою.
— Звучить нічого так. — Вона повільно кивнула.
Дякую, трясця. Я вимкнув світло, перевірив двері та вікна, потім повів її рипучими сходами вгору, повз гостьову кімнату, де час від часу спала Джаніпер, до своєї спальні.
Вона увійшла у простір з темними меблями та деталями мисливського зеленого кольору.
— Іноді я забуваю, який ти акуратний. Усе лежить на своїх місцях.
— Так ефективніше. Ходімо. — Я повів її до ванної, а потім дістав із шафки нову зубну щітку.
— Ти тримаєш зубні щітки для гостей, які лишаються на ніч? — Вона подивилася на щетину.
— Я зберігаю зубні щітки так само, як і все інше. — Я відкрив шафу й показав їй впорядковані ряди приладдя, перш ніж зачинити її. — У мене більше нікого немає. І ти це знаєш. Перестань шукати причину для втечі.
Вона зітхнула, і ми зайнялися побутовими речами, які пари сприймають як належне, — скористалися спільною раковиною, розминулися у дверях.
А тоді я зовсім забув, наскільки втомився, бо вона вийшла з ванної в моїй футболці. Температура мого тіла піднялася щонайменше на цілий градус. Так, зі мною точно щось робилося, коли я бачив її у своєму одязі.
Вона залізла під ковдру, потім лягла на спину, втупившись у стелю.
— Не думаю, що в тебе є зарядка для телефона.
Я обережно поворухнувся, щоб не чіпати роз’ятрені ребра, висунув шухляду тумбочки, дістав запасну зарядку й простягнув їй.
— Дякую. — Вона увімкнула її в розетку й поклала телефон на тумбочку, а потім знову втупилася в стелю. — Ти справді бойскаут від природи.
— Завжди готовий.
Вона побарабанила пальцями по ковдрі.