Коли Гадсон привіз Джаніпер ввечері на третій день перебування Елоїз, та відступила, поки я працювала з дівчинкою. Вона спостерігала, оцінювала і, на мій подив, усміхнулася, коли ми закінчили.
—Ти знаєш, хто я? — запитала Елоїз, коли Джаніпер складала чешки в сумку. — Я питаю лише тому, що ти весь час зиркала в дзеркало.
— Ви — Елоїз Ловелл, — благоговійно прошепотіла Джаніпер. — Були солісткою в балетній трупі Метрополітен до того, як стати інструкторкою.
— Саме так. — Вона кивнула. — Хочеш, я допоможу навчати тебе, поки я тут?
— Подумай добре, перш ніж відповідати, Джаніпер. — Я зняла чешки й здригнулася, побачивши свої ноги. Пухир на правій нозі з’явився за останню годину попри пластир, який я примотала до неї, а Елоїз не була прихильницею накладок під пуанти. — Елоїз — найкраща, але вона не берегтиме твої почуття.
Елоїз вигнула брову.
— Так, будь ласка, — відповіла Джаніпер, піднявши підборіддя. — Я зможу це витримати.
Елоїз хихикнула.
— Думаю, таки зможеш. А тепер біжи до свого... — Вона кинула погляд у бік дверей, і я підняла голову й побачила Гадсона, який чекав там. Його волосся досі було мокрим після душу, який він прийняв, поплававши в басейні.
Мій пульс прискорився, і солодкий, щемливий тиск, якому я відмовлялася давати ім’я, наповнив мої груди. Він не просто мені подобався. Я не просто дбала про нього. Проте я не вішала на це почуття ніяких ярликів.
— Дядька, — підказала Джаніпер, потім взула свої ноги в неоново-зелені крокси й схопила сумку. — Дякую!
— Мені ще рано дякувати, — попередила Елоїз, ковзнувши погляд до мене.
Я встала й пішла до Гадсона, відсторонившись від болю. Хай як би мені не хотілося це визнавати, я сумувала за ним останні кілька днів.
Він усміхнувся, показавши ямочку на щоці, коли я наблизилася, але цей вираз обличчя швидко зник, коли він глянув униз.
— Що, трясця, з твоїми ногами?
— Це дрібниці. Заплатила ціну в кілька мозолів, але вони відновляться. — Я стала навшпиньки й поцілувала його, швидко й легко. — Це Елоїз, мати Кенни.
Він простягнув руку, і Елоїз взяла її, повільно потиснувши.
— Я багато чув про вас, місіс Ловелл.
— Якщо ти той, за кого я тебе маю, то, боюся, можу сказати те ж саме. — Вона склала руки на своєму рожевому светрі. — Ти був скалкою в оці Софі.
— Пишаюся цим. — Він кивнув.
— Гм-м. — Вона повернулася до студії, коли повз неї промчала Джаніпер з уже розкуйовдженим вузлом на голові.
Я провела їх, розправляючи затерплі плечі та шию, і попрощалася з Джаніпер, коли та застрибувала у вантажівку Гадсона.
На ґанку він обійняв мене за талію.
— Схоже, ти вирішила застосувати стратегію волі Божої?
— Щось на кшталт того. — Я поклала руки йому на груди. — Ти ж знаєш свої оці балачки про баланс?
Він кивнув. Між його бровами пролягли дві зморшки.
— Не буде ніякого балансу. Не в наступному місяці. — Я важко ковтнула: тиск у грудях посилився, змішуючись із гірким присмаком страху. — Елоїз, Кенна та Еверетт—усі вони тут заради мене, і я маю старатися заради них щодня. Я маю зосередитися на тому, що відбувається в студії, якщо хочу отримати бодай якийсь шанс повернути свою роль.
Він пригорнув мене до себе.
—Ти урізаєш наш час?
—Я цього не хочу. — Мої руки ковзнули вгору його футболкою, до шиї, а груди стиснулися. — Але це означає, що ти витягнув коротку соломинку. Єдиний час, який належить мені, — це ночі. Я буду відпрацьовувати одинадцятигодинний робочий день і спатиму щонайменше вісім годин уночі, щоб відновитися. Плюс-мінус година-дві на те, щоб прокинутися й поїсти, і більше нічого.
— І я буду гадом, якщо попрошу залишки часу?
— Ні. — Я похитала головою і ледве стрималася, щоб не зітхнути з полегшенням. Скептична частина мене кричала, що він піде геть.
— Значить, коротка соломинка. — Він нахилився й поцілував мене. — Якби це було кіно, тут би почалася нарізка з твоїх тренувань. Я розумію. І без проблем зарахую сон до спільного часу. У тебе. У мене. Я зроблю так, щоб усе спрацювало.
— Дякую. — Я усміхнулася, і туга почала несамовито пульсувати в ділянці серця.
— Я зроблю все можливе, щоб отримати тебе. — Він поцілував мене знову, приділивши цьому достатньо часу, щоб поглибити поцілунок, аж моє дихання прискорилося, і я потягнулася до нього. — Спробую зробити з цього дев’ять.
— Дев’ять чого? — запитала я, коли він відпустив мене і почав спускатися сходами.
— Дев’ять годин у ліжку, — кинув він через плече. — Якщо даси мені цю додаткову годину, я обіцяю, що решту вісім ти спатимеш краще.
Я пирхнула.