— Побачимося ввечері?
— Ти хочеш, щоб я постукав? Чи мені залізти ґратами? — Він усміхнувся, коли підійшов до своїх дверей.
— Я тебе впущу, — пообіцяла я.
— Не давай обіцянок, яких не можеш виконати. Побачимося за кілька годин. — Він сів у пікап, а я повернулася до будинку, коли його задні ліхтарі зникли з під’їзної дороги.
Елоїз чекала у фоє.
— Ця маленька дівчинка здається страшенно знайомою.
— Справді? — Я зачинила двері й спробувала вгамувати своє прискорене серцебиття.
— Вона схожа на Ліну. Ті самі очі. Та сама усмішка. Навіть вистрибує з піруетів у тому самому місці, коли втрачає рівновагу. — Вона втупилася в мене. — Ти нічого не хочеш мені розповісти?
Мама не сказала їй.
— Нічого не спадає на думку.
— Гм. — Вона кивнула. — А її дядько. Він тебе відволікає?
Я випростала спину.
— Ні, мем.
— Добре. Не хотілося б, щоб уся ця робота пішла під три чорти через літню інтрижку. — Вона попрямувала вгору сходами.
Не дивно, що Елоїз так дружить з моєю матір’ю. їхні слова були страшенно схожі. У мене на язиці крутилося заперечення, мовляв, ніяка це не інтрижка... але саме це й було між нами. Це все, про що я просила, усе, із чим могла впоратися, і всі — навіть Гадсон — знали про це.
Однак моє усвідомлення, що з цього нічого не вийде, коли я поїду до Нью-Йорка, не означало, що я не хотіла цього. Я просто знала, що краще не прочиняти двері неминучим руйнуванням, до яких призвів би наш розрив. Тому я сконцентрувалася на тому, що ми мали, і кинула всі сили на зараз.
Дні перетікали в тижні, кружляючи в нескінченному циклі роботи, болю і відновлення. Поволі моє тіло пристосовувалося. Мозолі потовщувалися. Щиколотка міцніла.
Щоранку, коли була вдома, я висувала шухляду тумбочки, поки Гадсон був у душі, і дивилася на обручку Ліни, щоб нагадати собі, заради чого це все, і бралася до роботи. Я проводила дні в студії, а ночі з Гадсоном, заглиблюючись у клубок своїх почуттів до нього, замість тікати, як того вимагали всі інстинкти. Він вписався в моє життя, як пісок, насипаний у банку з камінчиками, що плавно осідає в проміжках між ними. Він був скрізь, не ставлячи себе на перше місце.
У його домі чи моєму ми проводили всі ночі, коли він не був на службі, в одному ліжку. Він дотримувався суворого восьмигодинного режиму сну, жодного разу не дозволивши мені не спати заради нього, що лише змушувало мене йти в ліжко раніше, сповненою рішучості насолодитися кожною секундою разом. Він тримав зарядку для телефона в мене вдома на тумбочці. Я тримала одяг у шухляді в нього.
Липень плавно перейшов у серпень. Майкл проводив вихідні з Евереттом, а Матіас прилітав, коли дозволяв його графік. Набирали сили шторми, і Гадсон щоразу вилітав у них, а я поволі вчилася дихати попри страх і набувала впевненості, що він повернеться додому, поступово починаючи довіряти йому.
Джаніпер розквітла під керівництвом Елоїз, навчаючись швидше, ніж я в її віці, і хоча Елоїз більше ніколи не згадувала про Ліну, час від часу я помічала, як вона дивиться на Джаніпер із сумною усмішкою, і знала... що вона знала.
— Вона талановита, — зауважила Елоїз однієї п’ятниці в серпні, коли Джаніпер збирала речі після репетиції. — Не виграє, але й не осоромиться. Думаю, щонайменше у двадцятці найкращих у своїй групі.
— Сподіваюся на це, — погодилася я, намагаючись ігнорувати почуття провини, яке свинцем сиділо в моєму шлунку. Щодня ми наближалися до «Класики» й копали все глибшу яму, коли йшлося про Керолайн. Нам усім стало до жаху комфортно в брехні, й ми егоїстично не хотіли ризикувати крихким щастям, яке приходило з тим, що ми були в житті одне одного. Я лише сподівалася, що ми вирішили правильно, начебто, показавши Керолайн, як легко наші життя можуть злитися воєдино заради Джаніпер, ми заспокоїмо її страхи.
— Я дещо приготувала для неї, — сказала Елоїз із проблиском усмішки. — Для «Класики». Завтра привезуть, щоб вона могла потренуватися. Я зняла мірки, поки ти була заклопотана витріщанням на її дядька в басейні минулого тижня.
Мій погляд кинувся до неї.
— Ти не мала цього робити.
—Звісно, що мала. Я бачила, що ви двоє вивчали в інтернеті. Не може ж дівчина Руссо танцювати в поганенькому костюмі, правда ж? — Вона подивилася на мене так само, як і Кенна.
—Хто сказав, що вона — дівчина Руссо? — Я стягнула свої напівпуанти і поворушила пальцями ніг. М’язи були ще теплі, але швидко холонули.
— Справді, хто?
Наступний тиждень прийшов без дозволу, підкравшись до нас, як це завжди робить кінець літа — раніше, ніж ми були до цього готові.
Джаніпер танцювала в рожевій пачці з найширшою усмішкою, яку я коли-небудь бачила, і вся провина, яку я відчувала за те, що приховувала її таємницю від Керолайн, випарувалася. Щойно вона побачить завтра свою доньку такою щасливою, то дозволить їй вчитися далі. У мене не було жодних сумнівів.