Біль майже не відчувався, але я знав, що він прийде пізніше.
—Лізь у довбаний кошик!
Він ледь не видерся на мене, щоб потрапити туди. Я звільнився від мотузки й подав сигнал Бічмену, що кошик готовий до підйому.
— Прийнято, — відповів той по рації зі своєї позиції на підйомнику. — Намотуємо його.
Кошик піднявся з хвиль, а я повернувся до човна.
— Куди це ти, трясця, зібрався, Еллісе? — Ортіс вичитував мене в навушник, без сумніву, дивлячись на мене з кабіни.
— Заберу собаку. — Відповівши, я натиснув кнопку і стрімголов поплив до перекинутого судна. Ранкове світло відбивалося на блискучому корпусі — очевидно, це була обновка.
Я був майже впевнений, що почув, як Ортіс буркнув у рацію:
—Хто б сумнівався.
— Ти справді збираєшся порадити мені не рятувати собаку? — Я відпустив кнопку й поплив далі.
—Тоді швидше. У нас пального хвилин на десять. — Наше патрулювання вже скінчилося, коли надійшов виклик. Інакше ми могли б зависати тут іще кілька годин.
Я долав хвилі до того місця, де тварина безрезультатно намагалася залізти назад на борт, і лаявся. Вона була надто близько до човна. Стиснувши губи, я свиснув. Собака нашорошила вуха, аж тут хвиля піднялася і поглинула її.
Трясця.
— Навіть не... — попередив Ортіс, але я вже вставив загубник.
Я пірнув і, пропливши небезпечно близько до хиткого судна, схопив собаку за нашийник, притиснув її напрочуд маленьке тільце до себе і повернувся до денного світла. Або я помилився з породою, або це було цуценя.
На моє щастя, вона вдихнула повітря, щойно ми опинилися на поверхні, бо я не був сертифікованим фахівцем з собачої реанімації. Я пригорнув її до грудей, тоді виплюнув загубник і поплив назад, подалі від злощасної яхти, яку не слід було виводити з клятої бухти.
— Ти молодець, — сказав я тварині.
— Пасажир у безпеці, — повідомив Бічмен рацією. — Спускаю кошик по тебе, Еллісе.
— Прийнято. — Собака навіть не здригнулася, коли ми увійшли до хвиль від гвинтів, а її дихання було моторошно повільним. Гіпотермія. Травень тут не дуже гостинно ставився до плавців. — Майже на місці. Хороша дівчинка. — Я погладив собаку рукою в рукавичці.
Коли кошик опустили, я спочатку поклав туди її, а тоді заліз сам так граційно, як тільки міг хлопець у ластах. Коли вона опинилася в мене на колінах, я, міцно тримаючи її, натиснув на кнопку зв’язку.
— Пасажир у безпеці. Готовий до вилучення.
— Прийнято. Піднімаю кошик, — відповів Бічмен. Секундою пізніше ми сиділи на найкращих місцях і спостерігали, як тоне яхта, поглинута океаном. За останні десять років я бачив щонайменше сотню подібних сцен.
— Добре, що тебе там не було, — сказав я, не сподіваючись, що цуценя почує мене через шум гелікоптера.
Бічмен підняв нас усередину, урвавши безперервне жування гумки, щоб широко всміхнутися під шоломом, коли побачив собаку.
— Усі пасажири на борту.
— Прийнято. Повертаємося на базу, — відповів Ортіс з місця пілота.
— Важка собацюра, — додала Шедрік з кабіни, озирнувшись через плече й блиснувши усмішкою.
— Важка, — кивнув я, тоді сів у крісло й перезувся в практичніше взуття — черевики, поки Бічмен загортав цуценя в ковдру. Тепер, коли ми вибралися з води, було легко побачити розмір її лап. На вигляд їй було місяців сім-вісім. Він швидко передав мені згорток, щоб могти наглянути за її власником, який дивився у вікно скляним поглядом. Такий я бачив надто часто протягом своєї кар’єри.
— Станція Кейп-Код, це «Ехо шість-вісім», — сказав Ортіс у відкритий канал. — На борту один пасажир, який потребує медичної допомоги. Підозра на переохолодження.
Диспетчер відповів, коли я притиснув цуценя до грудей. Собачка насилу тримала очі розплющеними, хоч я й розтирав її, щоб прискорити кровообіг.
До станції Кейп-Код було двадцять хвилин, і, на моє полегшення, вона ще дихала, коли ми туди дісталися. Ми з Бічменом витягни хлопця й попрямували за межі злітної смуги до машини швидкої, а пілоти посадили вертоліт.
—Їй місяців сім? — запитав я, перекрикуючи шум роторів, що сповільнювалися, коли ми опинилися досить далеко від машини.
— Десь так, — відповів хлопець, стискаючи кути ковдри навколо свого неоново-зеленого поло. — Не пам’ятаю точно.
— Як її звати? — Я зручніше вмостив її на руках, поки ми рухалися до бригади медиків і нашого командира. Капітан Г’юїтт зазвичай випромінював роздратування, але сьогодні здавався розлюченим.
— Сейді, — пробурмотів чоловік. — Колишня дівчина так її назвала. — Він підняв на мене погляд. — Є надія врятувати човен?
Це він, трясця, серйозно?