— Не можу повірити, що ти мене до такого змушуєш, — пробурмотіла Керолайн, коли ми пробиралися крізь натовп у театрі Райської бухти, а я захищав букет рожевих півоній, доволі дорогий як на мою платню. — Нагадай мені, навіщо це?
Востаннє я водночас із нетерпінням і страхом очікував і боявся якогось дня перед від’їздом на військову підготовку. Здається, і цього разу все пов’язано з дівчатами Руссо.
Сьогодні офіційно був останній день моїх стосунків з Аллі. Кожна клітинка мого тіла бунтувала проти думки про розставання. Мені якось вдалося вгамувати вчорашнє бажання піти в самоволку, роздерти руки в кров, піднімаючись ґратами до її кімнати, наче мені вісімнадцять, і викласти повний, вичерпний, продуманий список аргументів, чому вона має дати нам реальний шанс. Я приберіг його на сьогоднішній вечір.
— По-перше, ми тут, щоб підтримати нашого брата, а по-друге, культура тобі корисна. — Ґевін кивнув місцевому хлопцеві та його сину в костюмі, які поспішали повз нас із радісними усмішками.
— Каже чоловік, який проповідує, що «Міцний горішок» — це класика. — Керолайн посунулася вбік, звільняючи місце для чотирьох дівчаток у різнокольорових балетних пачках. — Жодна з цих дівчат не місцева. Хіба ніхто з тутешніх не бере участі в конкурсі?
— Я впевнений, що бере, — відповів я.
— Я не впізнаю жодної з них. — Керолайн вивчала коридори, а я молився, щоб Джаніпер вже зникла з поля зору.
— Повір мені, навколо більше балетних студій, ніж ти можеш собі уявити, — пробурмотів я.
— Крім того, не можна ненавидіти руку, яка тебе годує, — додав Ґевін. — Подобається тобі Софі Руссо чи ні, але треба віддати їй належне, бо вона залучила збіса багато бізнесів у маленьке містечко. Такі штуки відбуваються в Нью-Йорку чи Бостоні. Але не тут.
— Гаразд, — буркнула вона, коли ми повернули ліворуч до глядацької зали. — Можу визнати, що цього тижня ми заробили рекордні гроші в кафе, і саме там я маю бути зараз.
— Думав, ти навчаєш нового менеджера, — сказав я, проминаючи програмки на столі й ведучи своїх брата й сестру в задній ряд. — Це частина твоєї програми з балансування між роботою та особистим життям.
— Він не... готовий, — пробурмотіла вона.
— Або ти просто схиблена на контролі, — зауважив Ґевін.
— Можливо, — визнала вона. — Я працюю над цим. Просто ще не досягнула успіху.
Я вивчив залу, одночасно боячись і сподіваючись побачити матір Аллі, але не знайшов її.
— Чорт, — пробурмотів я, коли ми йшли повз інших глядачів у задньому ряду, вибачаючись, поки не опинилися в самому центрі, а тоді я сів, поклавши загорнутий у папір букет собі на коліна.
— Кого ти шукаєш? — запитала Керолайн. — Можливо, я допоможу.
— Софі Руссо. — Суддівські столи досі стояли порожні, тож, можливо, Аллі помилилася, і вона з’явиться.
— Ти справді підеш туди? — Ґевін нахилився вперед на своєму місці й підняв брови.
—Та я наче й вибору не маю. — Страх і рішучість небезпечні, коли поєднуються разом, а я ішов пліч-о-пліч із ними протягом останніх кількох тижнів, відколи змінив свій список бажаних місць служби. — Якщо я хочу мати шанс налагодити стосунки з Аллі, мені доведеться з’ясувати все з Ті матір’ю. У школі, де вона викладає, сказали, що вона не зацікавлена в розмові зі мною, а я хотів би покінчити з цим. — Перш ніж Софі зрозуміє, що я з’явився в житті Аллі, щоб лишитися, і зруйнує той шанс, який у нас є. — І я знаю, Аллі сказала, що вона не приїде, але як можна не з’явитися на поверненні своєї дочки?
— Вона завжди була гадюкою. Софі, не Аллі. — Керолайн подивилася на рожеві троянди на колінах Ґевіна. — Ти справді вважаєш доречним дарувати квіти дівчині свого брата?
Чорт, вони були для Джаніпер.
— Аллі заслуговує на два букети. — Іевін знизав плечима.
— Дивно, але як скажеш. Добре, поясніть... — Керолайн поставила сумочку на підлогу й жестом показала на нас. — Як це працює. Я не доходила до цього етапу.
— Танцівники змагаються у своєму дивізіоні. — Я взявся за своє пояснення для чайників, поки обдивлявся театр, щоб помітити будь-які сліди Аллі. — Від молодших до старших. У цьому випадку — від десяти до дев’ятнадцяти років. Офіційні судді сидять отам. — Я вказав на лінію суддівських столів за чотири ряди від нас, на порожні стільці, освітлені маленькими настільними лампами, кожен з яких був позначений назвою трупи, яку попросили прислати суддів. Решта були розкидані по залі з блокнотами на колінах, і з досвіду я знав, що це лише частина, бо будуть ті, хто завтра з’явиться на фіналі. — Переможці отримають призи.
— Як-от стипендії у Мадлен, — кивнула Керолайн. — Це я знаю.