— Ні. Він давно пішов на дно, — відповів за мене Біч-мен, перш ніж передати парамедикам інформацію про пацієнта. — Це місце називають кладовищем Атлантики не просто так.
— Ти ризикував екіпажем заради собаки? — запитав мене капітан Г’юїтт, насупивши густі сріблясті брови й схрестивши руки на ідеально випрасуваній уніформі.
Очевидно, на мене чекала ще одна лекція про мою нерозсудливість, але я вже давно зрозумів: значно краще ризикнути собою й повернутися з врятованим, ніж не ризикувати.
— Нульовий ризик для екіпажу. Ми встигли за п’ять хвилин до встановленого Ортісом терміну, — відповів я й простягнув Сейді лікарям швидкої. Злість підняла потворну голову, коли наш пацієнт проігнорував цуценя. — їй потрібен ветеринар.
Фельдшер кивнув.
— Ти обскакала свою долю, дівчинко, — сказав Бічмен, почухавши їй голову, коли проходив повз. — Або радше обпливла її.
Зітхання капітана Г’юїтта могло позмагатися силою з ротором.
— Є якась особлива причина, чому на моєму столі завжди ваше ім’я, старшино Елліс?
— Здається, я завжди опиняюся в правильному місці в правильний час. — Я знизав плечима. Це було моїм найбільшим благословенням, а іноді й прокляттям.
— Найвезучіший сучий син, якого я коли-небудь бачив. — Бічмен постукав по моєму шолому. Ми з Еріком перевелися на авіабазу Кейп-Код приблизно одночасно три роки тому, і каліфорнієць був моїм найближчим другом не з місцевих.
Капітан Г’юїтт закотив очі.
— Ідіть сушіться. Побачимося за двадцять чотири години.
Авжеж, чорт забирай. Цілий вихідний до того, як ми повернемося на наступну зміну.
— Так, сер.
— Ідеш кудись сьогодні ввечері? — запитав Бічмен, коли ми поверталися до ангара, запихаючи шолом під пахву й проводячи рукою по своїх коротких каштанових кучерях. — Якщо потрібне нагадування, то сестра Джессіки аж вмирає, так хоче з тобою познайомитися.
— Я подумаю про це. — І я думав, аж поки не відкрив свою шафку й не побачив повідомлення від Керолайн.
За дві години, переодягнувшись, я заносив дві сумки з продуктами на кухню своїх батьків — закреслено — кухню Керолайн, увійшовши крізь незамкнені бічні двері. Моя старша сестра відкупила житло в наших батьків п’ять років тому, коли ті залишили їй кафе і перебралися вглиб країни, але я не міг перестати думати про нього як про їхнє.
— Я тут! — гукнув я, перекрикуючи класичну музику, що лунала згори, і поставив сумки на пластикову стільницю кухонного острівця поруч зі своїми ключами.
Кухня не змінювалася з мого передостаннього року навчання в школі, коли мама серйозно захопилася яблуками. Шпалери в яблука. Завіси в яблука. Маленькі чер-вонояблучні шухлядки. Керолайн постійно казала, що треба все це замінити, але так нічого й не зробила. Це місце застигло в часі, та і я почувався анахронізмом, відколи повернувся сюди три роки тому. Ніщо не здавалося правильним.
— Дякую! — Керолайн влетіла на кухню, встромляючи шпильки у світле волосся, щоб утримати його за вухами. — Тебе сам бог послав, Гадсоне. — Вона поцілувала мене в щоку й заправила білу блузку з вишитим над серцем написом «ЕЛЛІС».
— Є ідеї, де він може бути? — Я поправив свою бейс-болку «Брюїнс» і спробував приховати роздратування у голосі. Субота для Керолайн була днем доброго заробітку, і Ґевін, чорт забирай, знав це. Не з’явитися було паскудством.
— Мабуть, відсипається після вчорашнього. — Вона знизала плечима й потягнулася до сумочки, що висіла біля дверей. — Ти ж знаєш Ґевіна.
— Атож. — На жаль, знав, і саме тому її повідомлення вранці не здивувало мене. Він був таким надійним, як одношаровий туалетний папір. Хтось зазвичай потрапляв у лайно, бо він наче зникав, і тоді було вже не до сміху.
— Якщо він з’явиться, просто дай мені знати. Я закінчую о п’ятій. — Вона глянула на годинник, на якому обидві стрілки стояли майже вертикально. — Ти витримаєш п’ять годин? Вона... не в гуморі.
— Їй десять. — Світильник на три лампочки над кухонним острівцем затріщав, і музика урвалася.
— Сказала єдина людина, яка подобається моїй доньці. Б’юся об заклад, вона щойно побачила твою машину на під’їзній доріжці, бо мене вже дві години поспіль катує цією музикою. — Керолайн перекинула сумочку через плече. — Присягаюся, вона вважає мене ворогом суспільства номер один.
— Можливо, тобі просто варто записати її до Мадлен. — 3 огляду на вибір музики, вони, без сумніву, знову сперечалися щодо уроків танців.
— І дивитися, як моя дитина перетворюється на одну з тих розпещених примадонн? — пирхнула вона. На сходах за мною почулися легкі кроки, й вона спинилася. — У жодному разі. Досить того, що ті дурепи Руссо зі своїм конкурсом щороку в серпні перетворюють це місце на цирк. А те, як місцеві дівчата тішать себе надією, ніби в них є хоч найменша можливість перемогти тих натренованих паскудниць, які крадуть їхні шанси на стипендію в цій дурнуватій школі, це просто... — Вона випросталась. — Звісно, ні.