І ось знову.
— Джаніпер може бути по-справжньому талановитою. Ти не дізнаєшся, якщо не даси їй шансу. — Я проігнорував її укол щодо найвідоміших відпочивальниць нашого маленького містечка, як робив це завжди, але в грудях защеміло, тож я запхав руки в передні кишені джинсів. Лише одна з дівчат Руссо поверталася щороку в серпні — Енн. Не Єва чи... Аллі, що, безумовно, було на краще. За мною рипнула сходинка, без сумніву, третя, яка завжди видавала мене в дитинстві. — І ти ніколи не скаржилася на гроші, які ці балерини приносять у Райську бухту із тим конкурсом.
Тиск перетворився на біль. Як, трясця, можна було досі так сумувати за нею, коли минуло десять років?
За її очима кольору віскі, за тим, як вона шморгала носом, коли сміялася, за її усмішкою — справжньою, а не відполірованою, фальшивою, якою вона обдаровувала всіх інших, — за її рідкісною здатністю по-справжньому слухати...
— Гроші їхніх батьків. І просто будь у цьому на моєму боці. — Керолайн тицьнула в мене пальцем і звела брови. — Між тобою і Ґевіном, який дає Джан усе, що вона хоче... — Її плечі опустилися, і вона зітхнула. Світло падало на її обличчя так, що підкреслювало глибокі фіолетові кола під очима. — Мені потрібен хтось на моєму боці.
— Це наша робота як її дядьків. Якщо хочеш когось на своєму боці, подзвони мамі з татом. — Я знизав плечима, не вибачаючись. Чи були ми обидва надто поблажливими, відколи Шон помер і залишив Керолайн матір’ю-одиначкою? Звичайно. Але чи шкодував я про це? Анітрохи. Я пообіцяв Шону на смертному одрі, що спробую врівноважити тривожність Керолайн з приводу всього, що стосується Джаніпер, щоб дитина мала шанс бодай іноді веселитися. І я дотримував цієї клятви. Крапка.
— Що там? — Вона нахилила голову, роздивляючись пакети з продуктами.
Я простягнув руку до одного з них і витягнув в’язку бананів.
—Тобі краще піти.
—До п’ятої, — пообіцяла Керолайн. — І дякую тобі. Справді, Гадсоне, я б не впоралася без тебе. — Впоралася б, якби не відмовлялася від допомоги, яку мама з татом пропонували знову й знову. Я тримав свою думку з цього приводу при собі.
— Я займуся тут усім. — Я махнув головою в бік дверей, і Керолайн вийшла, причинивши за собою москітку. Щойно почув, як її машина від’їхала гравійною доріжкою, я повернувся до дверей вітальні:
— Можеш виходити.
— Дядьку Гадсоне! — Джаніпер оббігла стовпчик на кінці перил і влетіла на кухню, а тоді кинулася до мене — клубок незграбних кінцівок і довгого каштанового волосся.
— Привіт, Джан-жучок. — Я легко спіймав її, на секунду міцно обійняв, повертаючи собі, як я сподівався, серйозний вираз обличчя, і поставив на ноги. — Ти знову сваришся з мамою?
— Вона обмежує моє творче самовираження. — Дівчинка відкинула волосся з обличчя. — Що сталося з твоєю щелепою?
Я обережно торкнувся місця, на яке вона вказала.
— Дехто вдарив мене, коли я його рятував.
— І які люди таке роблять? — Вона зморщила веснянкуватий ніс.
— Страх робить з людьми дивні речі. А які десятирічні діти вмикають Баха в суботу вранці?
— Це був Стравінський. — Вона підняла брови й подивилася на мене так само, як оце щойно Керолайн. Може, вони й вдочерили Джан, але вона точно успадкувала від моєї сестри вміння ставити всіх на місце. — 3 «Весни священної». Те, що мені не можна ходити на заняття, не означає, що заборонено й дивитися балет. — Вона склала руки на грудях. — Та й загалом це дурне правило.
— Однак це її правило. — Джаніпер мала рацію. Правило моєї сестри «ніякого балету» мало приблизно такий самий сенс, як те покарання моїх батьків нас із Ґевіном у підлітковому віці, бо в нас була чудова драбина біля вікна нашої спільної кімнати, але тут не я був матір’ю. — Ти писала дядькові Ґевіну? — Я змінив тему, коли Джан сіла на один із двох барних стільців біля острівця.
— Ні. Мені ж не можна мати телефон. — Вона прикусила усмішку й вдала невинність.
— Ніби Ґевін цього не знає. — Я дістав банани, а потім вивантажив контрабанду із сумок. Оскільки Керолайн працювала в кафе, телефон здавався доречним варіантом, коли йшлося про Джаніпер. Не кажучи вже про те, що Ґевін зазвичай брав слухавку, коли телефонувала племінниця, навіть якщо уникав Керолайн чи мене.
Карі очі Джаніпер засяяли.
— Печиво «Поп-тартс»! — Вона потягнулася до пачки й притиснула її до грудей. — Ти найкращий.
— Ага. — Я скуйовдив її волосся й сховав решту смаколиків у шафу за міксером, яким Керолайн ніколи не користувалася. Можливо, це робило мене кепським братом, оскільки я був дилером цукру для своєї племінниці, але так я ставав чудовим дядьком, і мене це влаштовувало.