Чому він не обрав Сітку? Кейп-Код — я могла зрозуміти, але Нью-Йорк? Ми навіть не обговорювали таку можливість.
Ми можемо бути разом. Я одразу ж встромила шпильку в цю дитячу мильну бульбашку радісних думок і луснула її. Нью-Йорк забере все, що я любила в нашій парі, змішає, зруйнує. Моє життя там зруйнує Гадсона. Триматися за мізерні години зі мною протягом місяця — це одне, але ми не могли будувати на цьому життя. О боже. Він щойно відмовився від шансу отримати місце служби своєї мрії, щоб пережити зі мною те, що стане кошмаром, і тепер йому доведеться чекати ще три роки, перш ніж він зможе подати наступне прохання.
Я встала, помилася в душі й одяглася. Ці думки весь час крутилися в моїй голові. Коли за годину до будинку -під’їхало авто єдиної в місті служби таксі, я вже сиділа на сходах ґанку із Сейді, що згорнулася калачиком біля мене.
Ґевін все виправить. Він не дозволить Гадсону кинути все заради... мене.
— Що сталося? — запитав Ґевін, щойно вийшов із таксі. — У тебе такий вигляд, ніби щось не так. З Гадсоном усе гаразд? Щось сталося? Він написав мені годину тому...
— З Гадсоном усе гаразд, — запевнила я його, коли таксі поїхало. — Принаймні поки я не дістануся до нього. Ти знав, що він змінив бажане місце служби на Нью-Йорк?
Ґевін зітхнув з полегшенням.
— Ні, але мене це не дивує. — Він потер долонею потилицю. — Чорт, ти мене налякала. Я подумав, що щось не так, коли глянув на твоє обличчя.
— Бо й справді не так! — Я підвелася.
— Тому що він хоче бути поруч із тобою? — Його руки опустилися. — Ти серйозно гніваєшся через те, що він готовий змінити все своє життя і розлютити нашу сестру — що я повністю підтримую, — щоб бути з тобою?
Я похитала головою.
— Ні, я злюся, бо він не обрав Сітку! Це була його мрія, відколи я його знаю, — забратися якомога далі від цього міста. — Мої плечі опустилися, а я боролася з наростаючим гірко-солодким болем у грудях, якому не могла дати назву заради збереження власного здорового глузду. — Він теж має отримати свою мрію, Ґевіне. І я розумію, чому він відклав її на потім, щоб приїхати сюди й допомогти Керолайн. Він неймовірний брат. Але відкладати її заради мене? Ти маєш відмовити його від цього.
—Я не думаю, що це так працює. — Ґевін розвернувся й витріщився на мене так, ніби у мене виросли роги. — Чорт забирай, Аллі, ти справді не розумієш, чи що?
— Що він самовідданий? Так, вибір професії, де він буквально ризикує своїм життям заради інших людей, натякає мені на це. — Я склала руки на грудях.
— Ні, що ти — його мрія. Він закоханий у тебе, — заперечив Ґевін.
Мені перехопило подих.
— Це не так. — Я придушила раптовий приплив тепла в грудях.
— Так. — Ґевін кивнув, розвівши руками. — Звичайно, він хоче служити там, де ти. Невже це так погано — мати справжні стосунки з моїм братом? Чи ти просто гралася з ним влітку?
— Я 6 нізащо так не вчинила. — Я аж заточилася від образи. У нас із Гадсоном була домовленість. Ми обоє знали, про що йдеться.
— Упевнена, що не хочеш кинути його тепер, коли «Класика» закінчилася? Дівчата Руссо спеціалізуються на тому, щоб виривати серця в хлопців Елліс і викидати їх, коли настає вересень. — Його очі звузилися.
Я тицьнула пальцем у його бік.
— Це було недоречно.
Він зітхнув.
—Твоя правда. Мені шкода. Невже справді буде так погано, якщо він потрапить у Нью-Йорк? Забудь свій страх і потребу тримати всіх, крім Сейді, на відстані витягнутої руки. Невже це буде кінцем світу, якщо ти щодня приходитимеш додому до Гадсона?
Я подихала крізь цю думку, намагаючись відкинути всі міркування про те, що моє життя зробить із ним, і зосередитися на наростанні тиску в грудях.
—Ні. — Я похитала головою. — Це було б чудово. — Егоїстична відповідь. — Але надто важко для нього.
—То хай він вирішує, чи йому важко. — Ґевін дзвенів ключами, стискаючи й розтискаючи кулаки. — Слухай, я був тоді з ним. Я бачив, що з ним сталося, коли він втратив тебе вперше, тож не можу звинувачувати його в тому, що він схопився обома руками за свій шанс і тримається. На бога, просто дозволь йому триматися, Аллі. Він достатньо сильний для вас обох.
Я насупилася.
—Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що був тоді з ним? Я не пам’ятаю тебе на «Класиці» того року.
— Ні. — Він похитав головою й подивився на мене так, ніби мені два роки. — А хто, трясця, думаєш, забрав його з лікарні того дня? Я. — Він постукав себе рукою в груди. — Саме мені він подзвонив. Мені довелося витягати з нього слово за словом, коли він вийшов із відділення невідкладної допомоги весь у твоїй крові. Мені довелося вигадувати якусь дурнувату історію для наших батьків про те, чому він не розмовляв ті чотири дні, що лишилися до його від’їзду на військову підготовку. Тож вибач мені, якщо я просто хочу, щоб він нарешті був щасливим!