— Так. — До чого вона веде? Я вхопився руками за пірс і тримався за його край, слухаючи, шукаючи будь-яку підказку в її виразі обличчя. Проте вона була в масці. Недоторканна.
— І я зрозуміла його метафору, хоча завжди думала, що ми більше нагадували опори, — продовжила вона, усе швидше рухаючи пальцями. — Разом ми були сильніші, здатні витримувати удари, утримувати пірс під час штормів, доки підтримували одна одну. Та чим довше я сиджу тут, тим більше розумію, що втрата однієї опори може пошкодити пірс. Однак це не зменшує цілісності інших. Вони пов’язані метою, а не енергією.
Вона подивилася вниз: хвиля розбилася об дерево, бризки здійнялися просто під нашими ногами.
— Проте тепер думаю, що тато мав рацію. Ми вчотирьох рухалися по життю, пов’язані незламною силою, часом ненавмисно стримуючи одна одну, щоб разом просуватися вперед, не усвідомлюючи, що ідеальний пляж, до якого ми мчали, розірве нас одну за одною, а інші будуть приречені спостерігати, безсилі допомогти або запобігти власній загибелі. — Вечірнє світло запалило золото в її очах, коли вона подивилася повз мене на пляж і хвилі, що розбивалися об нього. — Ми не опори. Ми — хвилі. Ліна зламалася першою, і ми втрьох, кожна по-своєму, тепер мчимо до берега.
— Аллі, що сталося? — Важке передчуття пробігло мурашками по спині: я наче опинився раптом на вкритій ожеледицею дорозі, шини втратили зчеплення, і все, що лишається, — чекати, поки вони його знайдуть — або злетять з дороги.
— У цьому й проблема. Я не знаю. — Її очі зустрілися з моїми, і в мене аж волосся на потилиці стало дибки. — Але ти знаєш, правда ж, Гадсоне? Адже ти був там.
— Що ти маєш на увазі? — Моя рука так сильно стиснулася, що я майже чекав, що її відбиток лишиться на дереві.
— Ґевін проговорився, що забрав тебе з лікарні, — вона нахилила голову, — вкритого моєю кров’ю.
От чорт. Моє серце розбилося об хвилі внизу, і вперше в житті я не знав, що робити. Я застиг.
— Ти. Був. Там. — Вона виплюнула це як звинувачення. — Під час аварії. Тільки так на тобі могла бути моя кров.
Мені хотілося кинутися бігти, відмотати час на два дні, два тижні, два місяці — і зробити все по-іншому. Груди стиснули серце так сильно, що воно закалатало на знак протесту. Та я ніколи не брехав Аллі, і не міг почати сьогодні. Хіба недоговорити.
—Так, — зізнався я. — Я був там.
Її очі округлилися, а моє серце закричало, що я щойно позбавив нас будь-якого шансу на майбутнє.
— Ти був у машині?
— Ні. — Я похитав головою, борючись із клубком у горлі. — Я їхав за вами. Ми вирушили з пляжу разом...
— З пляжу? — Вона звела брови.
— З бухти, де ми цілувалися. — Я скривився, побачивши, як вона миттєво напружилася. — Цілувалися зараз, не тоді. Тоді я хотів дочекатися сутички з твоїми батьками, щоб зробити все правильно, а потім все пішло так... збіса... неправильно.
— Бухта. — Усвідомлення спалахнуло в її очах. — Я прийшла тієї ночі?
— Ти спізнилася, але прийшла. — Я кивнув. Боже, я стільки разів хотів розповісти їй, і я мав це зробити. До біса наслідки. Вона не мала чути цього від Ґевіна. — Це та сама дорога, тож усі подумали, що ви поверталися з прийому.
— Ти бачив, як сталася аварія? — Її руки стиснулися.
— Ні. Ви зникли за рогом, мабуть, секунд на тридцять раніше за мене. Коли я повернув... — Я відвернувся, мій мозок усвідомлював, що я тут, на цьому пірсі, але пам’ять намагалася переконати мене в протилежному, наповнюючи моє поле зору понівеченим металом, а легені — димом. — Ви врізалися в дерево.
— А... — Її голос урвався, і я перевів погляд на неї. — Ліна була жива, коли ти дістався туди? — Її нижня губа затремтіла.
— Так. — Мої груди болісно стиснулися. Її голова була повернута до Аллі, закривавлене обличчя врівень з кермом, та я опустив цю деталь. Аллі не потрібні були мої кошмари.
— Що вона сказала? — Її очі наповнилися сльозами, а мої груди мало не розривалися.
— Вона сказала мені рятувати тебе.
— Але я вже була в безпеці. — Аллі кліпнула, потім похитала головою. — Чому вона повернулася до машини? Що вона шукала?
— Повернулася? — Мої брови злетіли вгору. — Про що ти?
— Вона повернулася! — Вона відштовхнулася від пірса й встала.
Я швидко зробив те саме. Мороз пробігу мене по спині.
— Ти щось пам’ятаєш, еге ж?
— Так! — вигукнула вона. — Це я була винна. — Здійнявся порив вітру, і вона відкинула з обличчя пасма волосся. — Вона витягла мене з машини, а потім відтягнула на набережну до узбіччя дороги й сіла поруч.