Кожен м’яз мого тіла напружився, але я мовчав.
— Вона приклала щось до моєї голови, щоб спинити кров, а тоді сказала мені триматися, бо допомога от-от з’явиться. — Вона говорила з повною і абсолютною впевненістю. — Сказала, що любить мене і щоб я йшла за своїм серцем, дбала про те, що вона залишила, а потім поклала обручку в кишеню моєї спідниці.
Чорт. Моя душа покинула тіло. Ліна сказала щонайменше дві з цих фраз у бухті, коли я проводжав Аллі до її машини.
— Потім вона сказала, що зі мною все буде гаразд, і повернулася до машини, а я не змогла її спинити. Я намагалася, але не могла поворухнутися. Боже, мама весь час дорікала, що я врятувалася і залишила її там помирати... Вона різко похитала головою. Я не могла сказати їй, що правда була значно гіршою: я не змогла вмовити її залишитися.
—Аллі, ти не винна. Сталося не це. — Я похитав головою.
— Винна! — Вона підняла праву руку, і обручка блиснула на сонці. — Бачиш?
—От трясця, вона в тебе. — Мені довелося докласти зусиль, щоб дихати.
—Чому вона повернулася? —Вона відсунулася від мене. — Ти був там, Гадсоне. Чому?
— Вона не поверталася. Вона й не виходила з машини. — Я підійшов до неї, скоротивши відстань, що розділяла нас, і обійняв її за плечі, щоб вона не впала з пірса. — І ти не залишила її помирати, Аллі. Я залишив. — Ось це й сталося.
Вона застигла.
Я залишив її. —Я казав ці слова лише одній людині.
Я не розумію. —Її лоб зібрався зморшками. — Вона витягнула мене...
—Ні, кохана. Це я витягнув тебе, — сказав я повільно, щоб не було жодних шансів на непорозуміння.
Її обличчя зблідло.
—Коли я опинився поруч, машина вже горіла. Мені знадобилися всі мої сили, щоб вирвати твої двері. Корпус погнувся під час аварії. Ліна була притомна, а ти —в шоковому стані. Вона сказала мені витягти тебе, врятувати, і я не став сперечатися. Я навіть не вагався. —Я притиснув її обличчя до себе, боячись, що це востаннє. — Ти була... Боже, Аллі, ти була необхідна для мого існування. Звичайно, я мав врятувати тебе.
Ти? — прошепотіла вона, вдивляючись у мої очі.
Так. —Я кивнув. —Я перерізав твій ремінь безпеки своїм кишеньковим ножем, якось витягнув тебе з тих уламків і виніс на набережну. — Навіть зараз я відчував тепло вогню на своїй спині, легку вагу її рук. Я бачив її очі, які дивилися на мене з абсолютною довірою, навіть коли вони втратили фокус і вона почала втрачати свідомість. Моє серце калатало так, ніби ми досі були там, на узбіччі дороги, якого я уникав і сьогодні. — Я хотів одразу побігти назад, але твоя голова так сильно кровила, трясця. Рана пульсувала, і я міг думати тільки про те, що кровотеча, мабуть, артеріальна, і боявся, що ти стечеш кров’ю до того, як нас знайдуть. Ти була моїм світом. Ніщо не мало значення, окрім тебе. — Навіть Ліна. — Я посадив тебе, зняв худі й затиснув рану.
— Ти. — Цього разу це не було питанням.
—Я сказав тобі, щоб ти тримала його там, а потім спробував повернутися по Ліну... — Горло перехопило, довелося зробити глибокий вдих і ковтнути, щоб закінчити зізнання. — Але вогонь досяг бензобаку і машина вибухнула.
— Боже мій. — Її обличчя скривилося, а з очей потекли сльози.
— Послухай мене, Аллі. — Я нахилився до неї. — Ти не покинула її і не дозволила їй кудись піти. Ти ні в чому не була винна. Усе, що ти пам’ятаєш, — це лише твоя підсвідомість, яка намагається захистити тебе, збираючи докупи шматочки того, що Ліна сказала тобі в бухті, щоб подарувати тобі останній спогад про неї. Це я зробив вибір, і я обрав тебе.
— Але обручка в мене, — прошепотіла вона.
— Я дав тобі обручку на пляжі. — Боже, якби я знав, що вона пам’ятає все саме так, я б сказав щось багато років тому.
— Ні. — Вона вирвалася з моїх рук і відступила вбік, а потім повернулася до мене спиною й пішла до берега.
— Ліна дала мені обручку перед «Класикою»! — Я пішов за нею після паузи, щоб дати їй простір. — їй можеш запитати Енн. Вона побачила нас у коридорі й подумала, що ми зустрічаємося за твоєю спиною абощо. Але Ліна сказала мені віддати обручку тобі.
Аллі повернулася до мене обличчям.
— Навіщо вона це зробила? Це ж був її спадок.
— Бо... — Тепер мені потрібна була секунда, а Аллі спостерігала, як я боровся зі словами. — Бо я був закоханий у тебе. — Чому з усього, що сталося, цю правду було найважче вимовити? — А Ліна бачила те, що, як мені здавалося, я дуже добре приховував.
— Ми були просто друзями. — Аллі обхопила себе руками.
— Поки не перестали ними бути. — Я потягнувся, щоб поправити козирок кепки, а тоді зірвав її з голови й на емоціях жбурнув у океан. — Те, що ти не пам’ятаєш моменту, можливо найважливішого у наших життях, переслідує мене вже десять довбаних років.