— Переслідує тебе? — аж скрикнула вона. — Розкажи мені, що сталося, Гадсоне.
Я повернувся до неї лицем.
— Я мав від’їжджати через чотири дні, і Ліна попросила мене взяти обручку й віддати тобі як обіцянку, що все розпочате ми закінчимо, коли я пройду військову підготовку. Вона сказала, що це буде посланням для всієї твоєї родини, що вона прикриває тебе. Ліна була впевнена, що ти обереш мене, бо теж любиш мене, навіть якщо сама цього не усвідомлюєш. — Мої груди стискалися, як лещата. — Вона мала рацію. Ти любила мене. А ти цього не пам’ятаєш.
— Я обрала тебе, а не балет. — Вона зазирнула мені в очі, ніби шукала брехню.
— Ти обрала мене, а не трупу своєї матері. — Я кивнув. — Ти обрала нас. Ти не підписала пропозицію Метрополітен-балету на прийомі й сказала, що почекаєш, а тоді погодишся на контракт тієї трупи, яка буде найближчою до місця мого призначення, і що тобі байдуже, якщо це коштуватиме тобі сезону. І, дідько, за це я полюбив тебе ще більше. — Мої плечі опустилися, а в грудях заболіло. — Ти вирішила поїхати назад до батьків із Ліною, щоб ви вдвох могли спланувати, як ми їм про це скажемо. — Я повільно видихнув. — Про те, що я дозволив тобі сісти в ту автівку, я шкодую найбільше в житті.
Вона подивилася на обручку, потім знову на мене.
— Мама сказала, що лікарі швидкої знайшли мене саму на узбіччі дороги.
Я пирхнув:
— Твоя мама збрехала. Вона так робить. Часто. — Я не намагався приховати свою ненависть. — Вона вигнала мене з твоєї лікарняної палати й сказала, щоб я туди не повертався.
Її очі спалахнули:
— І ти послухався?
— Ні. Я повернувся наступного дня, і вона сказала мені, що ти отямилася й нічого не пам’ятаєш, і якщо я й далі намагатимуся зруйнувати твоє життя, вона скаже тобі, що в мене було достатньо часу, щоб врятувати вас обох, але я надто довго зволікав із тобою, залишивши Ліну помирати, і ти ніколи мені цього не пробачиш. — Докори сумління вдарили з силою тарана, як завжди.
Вона здригнулася.
— І ти пішов. На цьому кінець історії. — Вона знову пішла геть, а я — за нею, як завше, зупинившись лише тоді, коли вона розвернулася біля елінгу. — Я заслуговувала на правду!
— Так і є. — Я кивнув, а хвилі розбивалися під нами. — Мені дуже шкода. Я тисячі разів майже наважувався подзвонити тобі, але коли отримав право на телефонні дзвінки на військовій підготовці, знав, що моє уникання вже дало тобі ще один привід ненавидіти мене. Минали місяці й роки, я викопав яму, з якої годі було й намагатися вибратися, тому вирішив не втручатися у твоє життя.
— Ти міг з’явитися в будь-який момент і сказати мені правду. — Її голос зламався. — Я тримала заброньоване для тебе місце протягом десяти років.
Я відчув, як кров відлила від мого лиця, наче знала, що має захищати значно важливіші органи, яким загрожує втрата крові.
—Ти б мені пробачила? — Я зробив крок уперед, і вона відступила. — У перший день нашого знайомства ти сказала мені, що твої сестри — найважливіша річ у світі, а мені було начхати на це тієї ночі. Я віддав перевагу своїм бажанням над твоїми потребами, навіть не вагаючись. Я вирішую за долі секунди, так завжди було, і зазвичай це спрацьовує, але те рішення коштувало життя твоїй сестрі. Ти могла б колись забути той факт, що я витягнув з машини тебе, а не Ліну? Що я — причина, що ти жива, а вона ні?
Вона здригнулася.
— Я маю рацію, еге ж? — Я ніби здувся. — Щоразу, коли дивитимешся на мене, ти згадуватимеш, що я залишив її в тій машині. Або думатимеш, що якби я проніс тебе на кілька кроків менше, якби я перев’язував твою рану трохи менше часу, або, чорт забирай, якби я дозволив тобі постікати кров’ю ще хвилину, то Ліна була б тут.
Її очі бігали з боку в бік, поки вона обдумувала це.
— Я не звинувачуватиму тебе в тому, що ти не можеш із цим жити, бо думаю про це кожного клятого дня. Ти — кожна людина, заради якої я заходжу у воду. їх сотні, але всі вони — ти. Мені так шкода, що я не зміг врятувати Ліну, Аллі. Tи ніколи не дізнаєшся, як мені шкода. — Я чекав десять років, щоб сказати ці слова, знаючи, що їх ніколи не буде достатньо, і біль від того, що я мав рацію, загрожував розчавити мене.
Вона натягнула рукави свого худі Метрополітен-балету на руки.
— Ти просто дозволив мені жити з почуттям провини за те, що я врятувалася сама й залишила її там, десять років. Навіть якби я могла зрозуміти, чому ти зробив все це десять років тому, то чому не розповів, коли я повернулася цього літа? Чому дозволив мені закохатися в тебе, коли знав, що це... — Вона похитала головою й відвела погляд.
Закохатися в тебе. У цьому було все. Моє серце стислося, а потім просто розбилося від того, що я втратив, бо беріг таємницю надто довго.