Мама відсахнулася, її погляд кинувся в бік Єви.
— Я ж вибачилася, — пробурмотіла Єва, длубаючи кутикулу. — І Василь повернув її тобі.
— Упевнена, що їй байдуже. — Я схилила голову набік, дивлячись на матір. — Зрештою, ми взаємозамінні деталі в її маленькій машині, еге ж? Яка різниця, яка з нас там нагорі, якщо її прізвище Руссо.
— Аллі, — застерегла Енн, коли мамина пляшка з водою хруснула в її руці.
— Ти... Руссо, — повільно сказала мама.
— їй стало значно гірше, — прошепотіла Єва.
— Це відбувається швидко, — відповіла Енн.
Мама кинула на них погляд, який сочився злістю, але водночас був на межі розгубленості, і від цього мені хотілося закричати. Чому все це не вийшло назовні минулого року, коли ми могли отримати справжні відповіді?
— Я починаю ненавидіти це ім’я. — Я ненавиділа й те, що не знала, чи вона справді зрозуміла мене, а себе за те, що не могла спинитися. Уперше я могла сказати їй, що саме відчуваю, не боячись наслідків. Але без мотузок, що прив’язували мене до її моделі досконалості, мої емоції вирвалися назовні з різким, небезпечним відчуттям свободи, яке я не могла зрозуміти, не кажучи вже про те, щоб регулювати.
Зрада. Сором. Гордість. Надія. Втрата. Скорбота. Гнів. Усі вони боролися за першість, але біль у моїх грудях переміг їх усіх.
— Тебе створено Руссо.
— Ти не створила мене, мамо. Ти мене зруйнувала. — У мене з очей текли сльози, у носі пекло. — І, можливо, я могла б пробачити тобі це, якби тобі було не байдуже. Але ти зруйнувала Гадсона. Ти поставила його в неможливу ситуацію і знищила будь-який наш шанс на щастя!
— Це його... вибір. — Вона мала нахабство знизати плечима.
— Мамо! — заперечила Енн.
— Його вибір! — крикнула мати, і пляшка з водою полетіла, вдарившись об дзеркало ліворуч від мене.
— У нього не було вибору! — Мій голос зірвався. — Він був вісімнадцятирічним хлопцем, а ти мала бути дорослою, мала бути моєю мамою. Ти переконала його, що я ніколи йому не пробачу. Що я звинувачуватиму його в смерті Ліни до кінця наших днів. — Саме це прокручувалося в моїй голові знову й знову дорогою, після того як я залишила його на пляжі, і він видавався таким розбитим, як і я сама. — Він думав, що вже втратив мене. Звичайно, він пішов. Він був моїм найкращим другом, мамо, і я любила його! Я любила його ще до того, як зрозуміла, що насправді означає це слово.
— Залежність. — Вона похитала головою. — Ні. — Її кулаки стиснулися. — Захоплення. Хлопець-річка був захопленням.
— Не захопленням. — Цей біль розростався, аж поки мої груди не затремтіли від тиску, а перед очима попливло. Мені не треба було згадувати мою реакцію на його заяву тоді на пляжі, щоб з абсолютною впевненістю знати, що це була за реакція. А зараз? Він люто захищав свою сім’ю, захищав незнайомців щоразу, коли ті стрибали у воду, захищав мене знову й знову. Він приходив навіть тоді, коли я цього не усвідомлювала, висмикував мене із зони комфорту, не порушуючи моїх кордонів, заявляв про свої наміри, не ставлячи мені ультиматуму. Він казав мені, чого саме хоче від мене — від нас, — і ніколи не вимагав того самого, даючи мені простір для роздумів, не змушуючи вдягати іншу маску, виконувати іншу роль, щоб вписатися в його уявлення про досконалість. Його усмішка розтоплювала мій здоровий глузд, а дотик запалював мене, але саме те, як він слухав мене, ламало всі стіни, які я будувала. — Я кохаю його. — Я вимовила ці слова вголос, і остання мотузка тріснула, звільнивши мене й відпустивши в страшний дрейф. — Я кохаю його.
Вона пирхнула.
— Можливо, ти не здатна осягнути цю емоцію: це коли ти готовий віддати все заради щастя іншої людини. Коли її усмішка потрібна, щоб твоє серце билося. Коли ви знаєте найтемніші, найпотворніші, найбридкіші риси одне одного, але не відвертаєтеся. — Я подивилася на своїх сестер і побачила, що Єва міцно стискає руку Енн.
Моє серце тьохнуло. Я не дала Гадсону тієї доброти, яку завжди давала своїм сестрам. Він подарував мені правду, а я відштовхнула його. Але були рани, які навіть любов не могла зцілити.
— Ліна! — заперечила вона, витріщивши очі.
— Що вона намагається сказати? — прошепотіла Єва.