Вона розірвала фольгу й запхала половину полуничного печива до рота.
— Дядьку Гадсоне!
— Га? — Я кинув торби на стос на холодильнику й приготувався відповідати, притулившись спиною до шафки з медового дуба.
—Якби можна було змінити мамину думку щодо балету, ти б допоміг? — Мала відламала маленький, виважений шматочок від другого печива, і з цього було ясно, що вона щось задумала.
— Це неможливо. — Я похитав головою.
Вона почухала лоба.
— Але якби було можливо, ти б мені допоміг, правда? Нова група набирається менш ніж за два тижні.
— У наших інтересах не ходити колами, звісно. Якби був спосіб змінити думку твоєї мами, я б допоміг. — Легко обіцяти, знаючи, що шансів на це нуль. У Джаніпер було більше шансів умовити маму дозволити їй татуювання, ніж зайти в студію.
— Обіцянка на мізинцях, — вона простягнула руку, загнувши всі пальці, окрім мізинця.
Я простягнув руку і з’єднав свій мізинець з її в нашому священному ритуалі.
— Обіцянка на мізинцях.
Вона всміхнулася, і на її лівій щоці проступила ямочка, а волосся в мене на потилиці стало дибки.
— Бачиш, — вона поклала до рота маленький шматочок «Поп-тартсу» й прожувала, — я думаю, що вона ненавидить балет, бо ненавидить балерин.
— Гадаю, це логічний висновок, — кивнув я.
— Бо росла, чекаючи на всіх багатих туристів у кафе. — Вона поглинула ще один шматок, вкритий глазур’ю.
— Щось таке. — Я повернувся до холодильника й дістав пляшку з апельсиновим соком. — Ти не думала зайнятися чечіткою? Або джазом?
—Але ж ти не ненавидиш балерин, — перебила вона, ігноруючи мою спробу змінити тему, коли я налив нам дві склянки соку й сховав пляшку.
— Правильно. — Біль у грудях посилився. Мав бути якийсь спосіб урвати цю розмову. Я випив пів склянки соку, ніби так можна було змити спогади, які невпинно наступали мені на п’яти відтоді, як я повернувся до Райської бухти.
— Бо ти кохав одну з них, — прошепотіла Джан.
Мені аж погано стало, і я ледь не виплюнув сік, але встиг проковтнути його, перш ніж пофарбувати кухню в помаранчевий.
— Даруй? — Склянка дзенькнула об пластик, коли я поставив її на місце.
—Ти кохав Алессандру Руссо, — заявила Джан, розкидаючись словами, які я так і не наважився вимовити в підлітковому віці, наче вони були такими звичними, як морські мушлі навколо. — Або вона тобі дуже подобалася.
Що за чортівня? Мені відібрало мову. Через мою десятирічну племінницю мені цілковито відібрало мову. Як вона..? Керолайн не знала — вона б підняла бучу. Навіть мама з татом не здогадувалися. Тільки Ґевін знав про ті два літа.
Я, трясця, вб’ю його.
— А це означає, що вона не може бути зіпсованою або пихатою, — продовжувала Джан, роздуваючи ніздрі, ніби відчула запах своєї перемоги.
Аллі стосувалися обидві ці характеристики і водночас жодна з них. Вона була напрочуд суперечливою: егоцентричною, але відданою своїм сестрам, зіпсованою, але доброю, цілеспрямованою, але знеохоченою, відкритою книгою емоцій на сцені й складною головоломкою за її межами.
Принаймні такою вона була в сімнадцять.
— І навіть якщо ви з нею були просто друзями, вона не могла бути злою. — Джан склала руки на колінах. — А це означає, що якби мама познайомилася з нею, поговорила, то побачила б, що я можу бути такою, як вона. — Племінниця задумливо зітхнула, перевівши на мене свої великі карі очі, схожі на маленьку зброю. — Ти колись бачив, як вона танцює? Така красива, граційна, а ще — одна з наймолодших провідних танцівниць в історії своєї трупи. Вона... бездоганна.
Вона була такою і навіть більше. Аллі народилася для сцени. Дідько, її для сцени зростили.
Мені довелося взяти під контроль цю розмову й придушити її в зародку.
— Слухай, Джан. Не знаю, що тобі сказав дядько Ґевін, але...
— Не заперечуй! — Вона зіслизнула зі стільця, сягнула рукою в задню кишеню джинсів і ляснула долонею по стільниці, залишивши на ній світлину.
Я глянув на полароїд, і ніж у моїх грудях розітнув мене надвоє. Минули роки з того часу, як я бачив наше з Аллі фото біля «Класики Райської бухти». На ньому я обіймаю її за плечі, а вона тримає в руках букет троянд, який я купив у крамниці дорогою на змагання. Десять років по тому я міг пригадати кожну деталь тієї миті, яку ми вкрали, поки Ліна відволікала місіс Руссо, щоб Ґевін міг зробити знімок.
Це був фальшивий пік у нашій історії, мить, коли я справді повірив, що між нами все можливо. Але за кілька годин увесь світ розсипався у нас під ногами.