— Я не знаю, — відповіла Енн. — Мамо, до чого тут Ліна?
— Неправильний. — Мама подивилася на стелю, потім глибоко вдихнула. — Вибір.
— Ліна знала про мій вибір! — Я підняла праву руку, і її погляд, наче магніт, притягнувся до обручки. — Вона попросила Гадсона передати її мені як послання тобі, що ти не зможеш прогнути мене так, як прогнула її, що я можу піти своїм шляхом, піти за своїм серцем і обрати кохання.
— Його вибір. — Її очі вибалушилися. — Неправильна. Дівчина.
— Мамо! — Єва скочила на ноги. — Аллі, вона не тямить, що каже.
— Звісно, тямить, — відповіла я. — 3 її пам’яттю все гаразд, і це не вперше вона висловлює свої почуття. — Без її мотузок ці слова впали в пошматовану порожнечу між нами, грубі й потворні, але вже не здатні зачепити мене. Я зробила крок до мами. — Мені набридло доводити тобі, що я справжня, тиснути на себе, поки не зламаюся, розривати своє тіло на шматки, намагатися завоювати твоє схвалення, наче це якась гра, де ти постійно пересуваєш ворота. З мене досить. — Моя рука опустилася. — Я любила тебе, поклонялася тобі, боготворила тебе все своє життя, але більше не хочу твого схвалення. Хай що б я робила відтепер, воно буде для мене.
Я востаннє глянула на неї, потім повернулася спиною і попрямувала до дверей.
— П’ята! — крикнула вона.
— Бувай, мамо. — Енн встала й підійшла до мене.
— Я частіше забігатиму, — пообіцяла Єва, а потім кинулася до нас.
— П’ята! — Помальоване полотно вдарилося об стіну праворуч від нас.
Я повільно обернулася.
— О, і Лінина дочка танцює. Вона красива, розумна, наполеглива... і талановита. Ми з Елоїз навчаємо її, і це дає мені надію на її майбутнє, бо я знаю, що її ніколи не навчатимеш ти. — Енн взяла мене за ліву руку, і я щосили трималася за неї, коли ми йшли від матері, Єва пішла слідом, щоб ми могли пройти у двері.
— Неохайні стопи! — закричала мама.
— Неохайне материнство, — кинула Енн через плече.
Я вперше вдихнула на повні груди, коли Єва зачинила за нами двері. Енн саме вибачалася перед Рейчел, що ми розхвилювали маму, коли наблизилася лікарка Вейкфілд, а я зосереджено робила вдихи носом і видихи ротом, щоб мене не знудило після того, як я все це виплеснула із себе.
Єва гладила мене по спині.
— Вітаю, лікарко. Гарна гулька.
— Дякую. — Лікарка Вейкфілд розгладила своє глянцеве чорне волосся. — Іноді так легше зустрічатися з вашою матір’ю, хай де б там вона була.
— Їй гірше, ніж було кілька тижнів тому, і значно гірше, ніж у січні, — зауважила Енн. — Іде більше часу на добирання слів. А речення — коли вона їх складає — уривчасті.
Лікарка Вейкфілд кивнула.
— На жаль, її знімки показують значний прогрес у корі головного мозку. На щастя для нас, ні її пам’ять, ні здатність рухатися поки не постраждали, хоча ми спостерігаємо, що спалахи агресії почастішали. Ми робимо все можливе, щоб вона була в безпеці й далі активно займалася фізіотерапією, мистецтвом, усім тим, про що ми говорили.
— А писання? Читання? — запитала Енн, і Єва напружилася.
— Ми не можемо змусити її співпрацювати вже кілька місяців, тому я не знаю — вона нездатна чи впирається, — відповіла лікарка Вейкфілд, а потім подивилася на кожну з нас по черзі. — На цьому етапі... — Вона зітхнула. — Я не можу оцінити, як довго ще вона буде собою. Ви, дівчата, зробили все, що вона просила для фізичної підготовки, але хвороба швидко прогресує.
Ми подякували їй, а потім повільно пройшли повз палати інших пацієнтів і спустилися широкими сходами вниз.
— Треба віддати мамі належне, — сказала Єва, коли ми дісталися першого поверху. — Вона обрала найбуржуазніший дім для людей з обмеженими фізичними можливостями, який тільки можна уявити.
— Про нього мало хто знає, — відповіла Енн з сумною усмішкою. — Саме тому вона обрала його.
Ми переступили через поріг Бруксфілдського інституту й вийшли в серпневу вологу.
— Полегшало? — запитала Енн, порпаючись у сумочці в пошуках ключів.
— Ні. — Я похитала головою. — Це був не зовсім чесний бій.
— Вона ніколи не була чесною матір’ю, — заперечила вона.
— Гадсон і правда витягнув тебе тієї ночі? — Єва запхала великі пальці в передні кишені.
— Схоже на те, — тихо сказала я. — Лише троє людей знають про це, так же? Ліна померла. Мамі не можна довіряти, а Гадсон... — Моє горло стиснулося. — Гадаю, я маю довіряти його версії подій або змиритися з тим, що ніколи не дізнаюся правди. Він приховував це від мене всі ці роки, і я не знаю, чи розповів би коли-небудь, якби не
Гевін. — А може, й розповів би, якби я просто сказала йому правду про маму.
— Ти кохаєш його, — м’яко нагадала мені Єва.
— Це не означає, що ми підходимо одне одному. — Ми ступили з тротуару на бруківку.