— Ненавиджу це місце, — прошепотіла я.
— Я знаю. — Кенна сіла на стіл поруч зі мною.
— Я сумую за ним і ненавиджу це місце. — Мої великі пальці втиснулися в стос, зім’явши конверти. — Так, він приховував правду від мене, а я приховувала її від Керолайн. Ми всі чинили неправильно з тих причин, які вважали правильними, але він єдиний, кого покарали.
— Ти добре даєш раду з покаранням себе, — зауважила Кенна. — А могла б облишити самокатування і просто зателефонувати хлопцю.
— Після шести тижнів мовчання? — Я похитала головою. — Він, напевно, ненавидить мене за те, що я пішла від нього.
— Ти викрила його брехню і розірвала стосунки в заздалегідь визначену дату, а не трахнула його найкращого друга, Аллі. — Кенна постукала пальцями по краю столу. — Цей чоловік кохає тебе. Якщо десятирічна розлука не вбила це кохання, то шість тижнів його навіть поранити не змогли.
Я подивилася на її стіну з дипломами та нагородами, потім через одне з її вікон на тренувальну зону, де репетирувало двоє членів трупи. Усе це було частиною замкненого кола: танцювати, травмуватися, відновлюватися, повертатися.
І я застрягла в ньому.
— Що з того, що я йому зателефоную? — Я знизала плечима. — Одна з причин, чому я пішла, полягає в тому, що він би зненавидів це місце. — Я навіть не була впевнена, що повернення додому до Гадсона вечорами поліпшило б тут усе, але принаймні я була б щасливою протягом десяти годин на добу, навіть якщо вісім із них спала б.
— Як оце ти, — кинула Кенна. — Ти не зовсім живеш, Аллі. Ти просто... дихаєш. І я люблю тебе, але в мене немає часу на те, щоб ти страждала в моєму офісі, особливо коли рішення — це дзвінок, поїздка або політ. Ти могла б стати щасливою протягом наступних десяти хвилин, якби повернулася до гримерки, взяла телефон і набрала його номер. Але ти заповзялася страждати, а решта з нас змушені дивитися на це. Це... розчаровує. Чому ти хоробра, коли йдеться про всіх, окрім тебе?
Мої брови злетіли.
— Тоді скажи мені, що ти насправді відчуваєш.
— Я відчуваю, що є причина, чому ти не підписала контракт, і поки ти не будеш готова поговорити про це, все інше — просто ниття. — Вона потягнулася до свого столу за блокнотом. — І я щаслива послухати, як ти скиглиш за маргариток), але моя мама надає тобі по дупі, якщо ти знову спізнишся, тож або йди... — Вона подивилася мені в очі. — Або йди.
Так. Правда. Я вся напружилася.
— У мене власна роль, — пробурмотіла я. — Це мрія. Від мрій не тікають. — Але вона мала рацію. Була причина, чому я не хотіла підписувати. Я так важко працювала, щоб повернутися сюди, а тепер усе, чого хотіла... це піти. Я хотіла Гадсона. Страх визнати це не змінював того факту, що з ним я була щасливішою, ніж будь-коли на сцені.
— Тікають, якщо мрії змінюються. — Кенна запхала блокнот під пахву. — Мрії не стоять на місці, Аллі. Вони ростуть. Вони міняються.
Моє серце закалатало.
— Василь уб’є мене, якщо я втечу за два тижні до прем’єри.
— Та пішов він. — Кенна знизала плечима.
— Єві треба...
— Подорослішати. — Вона відступила до дверей спортзалу у своєму кабінеті.
—Але ти... — Я похитала головою.
—Я видатна. У мене є робота, яку я люблю, чоловік, яким не можу натішитися, мозок світового класу й гідна заздрості колекція дизайнерських сумочок. Тобі треба перестати ховатися затим, чого хочуть інші, бо тільки ти відповідальна за власне щастя. Можливо, ти й виказала матері все, що думала, але точно живеш тим життям, яке вона обрала для тебе.
Я стиснула конверти.
—Я досі люблю танцювати.
— Цей стос у твоїх руках свідчить, що ти не мусиш бути тут, щоб робити це. Аллі, ти можеш отримати все, чого хочеш, якщо просто зійдеш зі свого шляху. — Вона потягнулася до ручки під скляною панеллю дверей, потім зробила глибокий вдих і сумно усміхнулася мені. — Я займуся роботою, яку обожнюю, — вона крутнула ручку, — і сподіваюся, що ти зробиш те саме. Я не хочу знайти тебе в цьому кабінеті, коли повернуся. Іди, Аллі. Будь щасливою.
* * *
Вісім з половиною годин по тому я стояла із Сейді на ґанку Гадсона й стукала у двері.
Удруге.
Вдихнула крізь нудоту, що підступала до горла, стиснула повідець Сейді й подзвонила.
Вона заскімлила.
— Він, мабуть, просто на роботі, — сказала я їй, почухала маківку й підійшла до найближчого вікна. Не так цей широкий жест мав спрацювати. Я орендувала машину, приїхала сюди з непристойною кількістю багажу, а його навіть не було вдома.
Я провела руками по склу, потім нахилилася, щоб зазирнути всередину будинку. У мене похололо в грудях. Там було порожньо. Ні книжкових полиць. Ні м’якого шкіряного крісла. Ні карти в рамці. Лише тверда деревина й незаймані стіни.