— Ой, та до біса. — Я зірвав з голови й згорнув синю кепку, запихаючи її в задню кишеню штанів. — Ти маєш мені допомогти й розповісти, що ти тут робиш, кохана, бо за тридцять секунд я віднесу тебе в кімнату й втілю в життя свій маленький план, щоб утримати тебе в своєму ліжку.
— Мені подобається. — Вона кивнула.
Я позадкував.
— Не жартуй зі мною.
— Думаєш, я проїхала весь цей шлях сюди і не морочитиму тобі голову? — Вона усміхнулася куточком рота, і мені настав кінець.
Зробивши три кроки, я притиснув її спиною до стіни, занурив руки в її волосся, а язик — у рот. Я цілував її так, ніби думав про неї щосекунди відтоді, як вона пішла, вдаючись до всіх своїх навичок, щоб перехопити її подих.
Вона притягнула мене ближче й впивалася поцілунком, нахиливши голову тим особливим чином, що підказував мені поглибити його, що я й зробив. Вона пахла лимонадом і пляжем, спекотними літніми днями та ще спекотнішими ночами, і я застогнав від відчуття, що нарешті опинився вдома. Я хотів відчути її оголену шкіру під своїми руками, її м’які стегна навколо моїх стегон...
Я відірвав свій рот від неї й позадкував ґанком, щоб створити такий необхідний простір між нами, помітивши, що Сейді повністю забула про нас і тепер щасливо згорнулася калачиком біля дверей.
— Чому ти спинився? — Аллі відштовхнулася від стіни.
— Ні. — Я простягнув руку. — Ти залишишся там, поки не скажеш мені, чому ти тут.
— Гаразд. — Вона засунула руки в задні кишені своїх обтислих джинсів, і клубок моєї рішучості розпався до останньої нитки. — Я тут, бо хочу тебе.
Я вхопився за перила ґанку й благав своє тіло підкоритися наказу стояти на місці.
— Тобі доведеться висловитися трохи конкретніше, бо це здається дуже довгою подорожжю заради кількох оргазмів. — Я відмовлявся тішити себе надіями, адже втрата її нищила мене щоразу, коли вона йшла геть. Якщо це просто візит, я мав про це знати.
— Скільки ще деталей тобі потрібно, коли моя машина вщерть заповнена всім, що в мене є, Гадсоне?
Так. І бац — мої губи знову опинилися на її. Бажання прокотилося моїм хребтом, як товарний потяг, а я цілував її знову й знову, покусував нижню губу, смоктав її, а тоді відпускав назад у її рот, лизнувши, щоб посмакувати кожним вигином. Боже, я скучив за нею. Я потребував її. Я кохав її. Вона не була хвилею чи опорою — вона була цілим океаном, настільки прекрасним, що й годі було збагнути. Але, трясця, я хотів провести решту свого життя, намагаючись зрозуміти її.
Чорт. Я урвав поцілунок і знову відступив, хоча на цьому ґанку —трясця, в усьому світі — не було достатньо місця, щоб утримати мене подалі від неї, коли вона казала таке.
— Ти маєш бути в Нью-Йорку, репетирувати балет, створений для тебе, —прем’єра ж завтра ввечері.
Правильно. — Вона кивнула, опустивши погляд на мої губи. — Але мене там не буде, бо я хочу бути тут, із тобою.
Та ні, ні. —Я похитав головою. — Так не буває. Ти не можеш покинути балет, створений для тебе. У мене є квиток на літак на завтра й усе таке.
Її усмішка спинила моє серце.
— Ти збирався поїхати, щоб побачити мене?
— Звичайно, я мав їхати побачити тебе. Я не міг пропустити твою прем’єру. Прем’єру, яку пропускаєш ти. І годі дивитися на мене так.
— Як? — Вона підійшла ближче. — Так, ніби я хочу тебе й нарешті щось із цим зробила? Ніби я взяла все своє життя і перевезла на Аляску?
— Так. Саме так. — Я міг би затягнути її в ліжко менш ніж за двадцять секунд, якби в мене напоготові були ключі.
— Мушу сказати, дуже сексуально, що ти нарешті зважився на це. — Вона обвела поглядом задній двір. — Я про Сітку. — Ця клята усмішка могла мене вбити. — Ти отримав свою мрію, Гадсоне. — Вона зробила крок у мій бік.
— І так, і ні. Ти — моя мрія, і я помістив між нами цілий континент, щоб дати тобі простір і час. — Я вказав на Сейді. — Тож стань отам і поясни, чому ти просто пішла від усього, заради чого рвала дупу.
Вона вигнула брову.
— Гаразд, зробимо по-твоєму. Я повернулася до Нью-Йорка і з усіх сил намагалася не думати про тебе, у чому з тріском провалилася. Я прийшла в трупу і... — Запала тиша, вона дивилася на ліс і намагалася дібрати слова. — І відчула, що мушу бути мільйоном різних себе для мільйона різних людей, і жодна з них не є насправді мною. Я сиділа там, у роздягальні, коли інші танцівники юрмилися навколо мене, і могла думати тільки про те, що почуваюся справжньою, без прикрас і обладунків, лише коли з тобою. Мені не подобалося бути там. — Усе її тіло ворухнулося на вдиху. — Тож я пішла, не підписавши контракт. Мені байдуже, хто танцює в «Рівноденні», бо яке це має значення, якщо я нещасна?