— Ти порпалася в моїх коробках на горищі. — Це не було питанням.
Вона підштовхнула світлину до мене.
— Вони ж там стояли. Тобто ти повернувся вже купу років тому, і не схоже, що забереш їх до себе додому. — Її голос стих, а очі опустилися. — Я порпалася у твоїх коробках, — прошепотіла вона.
— Це те саме, якби я прочитав твій щоденник. Порушення особистого простору. — Що ще вона знайшла?
— Знаю. — Джан, здавалося, вдихнула, щоб набратися сміливості, і підвела погляд. — І мені шкода. Трохи.
— Трохи? — Мої брови злетіли.
— Та ну, дядьку Гадсоне! — Вона штовхнула фото до краю стільниці, але я не торкнувся цієї клятої штуки. — Ти явно зустрічався з однією з найвідоміших танцівниць у світі! Ми можемо піти до неї додому й попросити її поговорити з мамою...
Я підняв палець вгору.
— По-перше, я з нею не зустрічався. — Вона була моєю найкращою подругою, і це робило мій вчинок ще більш непростимим. — По-друге, лише те, що Руссо мають тут літній будинок, не означає, що вона справді в місті. І по-третє, повір мені на слово, — я остання людина у світі. яку вона хотіла б бачити. — Звичний тягар провини, який я відчував, коли йшлося про Аллі, розрісся, і я був упевнений, що він розчавить мої легені.
— Вона тут уже цілий тиждень! — Джан зіскочила з барного стільця й схопила мої ключі зі стійки. — Травмувалася в січні й приїхала сюди відновлюватися.
Я сторопів. Вона тут цілий тиждень?
— І звідки ти це знаєш? — Стоп, у січні?
— Seconds. — Джаніпер витріщилася на мене, як на ідіота. — У неї є акаунт разом із сестрою.
—У тебе є Seconds? — Мій голос знизився, а очі звузилися. — Думав, для реєстрації є вікові обмеження!
— Ой, благаю. — Вона закотила очі. — Мені довелося прокрутити ще три роки, щоб створити логін.
Я закліпав очима. Саме в цей момент я зрозумів, чому анітрохи не готовий до батьківства. Чорт, щойно Керолайн довідається про це, мене позбавлять привілеїв дядька.
— Поїхали, — попросила Джан. — Скільки звідси їхати? П’ять хвилин?
— Чотири, — пробурмотів я. Шансів на те, що я з’явлюся на порозі Аллі, було нуль.
— Ще краще! — Джаніпер тицьнула мені ключі.
Я похитав головою і вимовив слово, яке заприсягся ніколи не казати після смерті Шона:
— Ні.
— Ти ж обіцяв на мізинцях! — Вона потрясла ключами й втупилася в мене з рішуче стиснутими губами й благанням в очах. — І казав, що обіцянку на мізинцях не порушують.
Йосип босий.
Обіцянка на мізинцях переважила мій власний дискомфорт.
Я підняв палець:
— За однієї умови. Якщо її там немає, ти покладеш світлину туди, де знайшла, і ми більше ніколи про це не говоритимемо. — Благаю, Боже, хай її там не буде.
— Домовились. — Вона зняла рюкзак з гачка й кивнула.
Чорт. А як щодо...
— A Seconds часом не повідомили тобі, хто саме з Руссо тут? — Якщо там її мама...
— Тільки Енн та Алессандра. — Вона закинула рюкзак на плечі. — А що?
Якщо вона знала ім’я Енн, то таки провела дослідження.
Невже я справді збирався пустити коту під хвіст десять років самоконтролю? Зіткнутися з найбільшим жалем у своєму житті? Джаніпер дивилася на мене з усім очікуванням і довірою, які тільки мала у своєму маленькому тілі. Так. Заради Джан я піду на це.
— Покінчімо з цим.
За шість хвилин я звернув пікап з прибережної дороги, що йшла вздовж водойми, на честь якої було назване місто, на довгу гравійну дорогу, якої уникав, відколи повернувся. Дім Руссо. Дім — дивна назва на позначення маєтку з сімома спальнями, каретним сараєм, двома акрами чудової землі біля пляжу й омріяним пірсом, який дивовижним чином витримав два останні північні шторми, що прорвалися сюди.
І, трясця, він мав точнісінько такий вигляд, як тоді, коли я востаннє прокрався сюди й виліз вкритою трояндами сіткою до кімнати Аллі на другому поверсі. Та сама сірувато-блакитна фарба з білим оздобленням, той самий візерунок на подушках на гойдалці на ґанку. Ностальгія вдарила сильним хуком справа.
Кожен м’яз у моєму тілі стиснувся, коли я поставив авто на стоянку перед ґанком, проминувши дорогу праворуч, що вела до каретного сараю. Якби я не любив Джаніпер так сильно, якби не цінував її непохитну впевненість у тому, що я дотримуюся своїх обіцянок — що хтось їх дотримується, — я б забрався звідси геть.
Джаніпер уже вийшла з автівки й піднімалася сходами до критого ґанку. Її фіолетовий наплічник підстрибував на кожному кроці. Чому вона взагалі була з наплічником? Думала, що переїжджає сюди чи що?
Я вимкнув двигун, поклав ключ у кишеню й вийшов з пікапа, напівочікуючи, що місіс Руссо з’явиться в дверях, щоб прогнати мене від своєї дочки погрозами й дошкульними образами.