Джаніпер подзвонила, поки я підніймався чотирма сходинками до ґанку, вперше не звертаючи уваги на те, що дерево рипіло під моїми ногами. Коли я підійшов і став поруч, вона постукала. Чорт, мої долоні спітніли, пульс перейшов у тахікардію, а шлунок всерйоз розмірковував над тим, щоб спорожнити себе.
Мені знову було сімнадцять, і я намагався вчинити правильно, проводжаючи її до дверей. А водночас — вісімнадцять, і я знову втрачав її. Знову з’являтися в неї на порозі ніколи не входило в мої плани, і тому я виявився страшенно... непідготовленим. А я ж завжди був готовий.
Це офіційно був найнерозсудливіший вчинок у моєму житті.
Я дорахував до тридцяти, і полегшення вибило жало розчарування.
— Її тут немає.
— Вона має бути тут! — Джан знову натиснула на дзвінок.
— Може, Seconds помиляється. Вона не приїздила сюди вже багато років, Джан-жучок, — тихо сказав я.
Джаніпер кинула на мене погляд — наполовину пригнічений, наполовину панічний, а тоді крутнулася на п’ятах.
— Вона має бути тут! — гукнула вона через плече, перестрибнула через сходинки й побігла за будинок.
Та вона, певно, знущається.
— Джан! — Я наздогнав її за лічені секунди, просто біля клятої сітки, вкритої трояндами, яка подарувала мені два шрами на руках. — Ми не можемо порушувати межі власності.
— Вона може бути на задньому дворі. — Дівчинка рушила вперед. — Просто перевірмо, будь ласка. Я мушу з нею зустрітися. Просто мушу, — благала вона, дивлячись на мене своїми криптонітовими очима.
Трясця, наче досі цей день не був суцільною ланкою проблем. Я завагався. Це не вперше б я прокрався на задній двір. Крім того, о цій порі Аллі мала бути в студії, а оскільки та поруч із вхідними дверима, вона б почула дзвінок. Тобто шанси, що вона справді тут, були нульові, і байдуже, що каже той дурнуватий застосунок.
— Гаразд, — погодився я. Принаймні це покладе край цьому божевіллю.
Джаніпер усміхнулася.
— Як ти з нею взагалі познайомився? — запитала вона, коли ми огинали задній ґанок, на даху якого я сидів незліченну кількість годин, дивлячись на зорі з Аллі. — Не схоже, що ви обертаєтеся в тих самих колах.
— Я опинився в правильному місці в правильний час, — відповів я вдруге за день.
— І чому ви більше не друзі? — Джан замружилася й прикрила очі рукою, коли ми вийшли з тіні на залитий сонцем задній двір. Доглянутий газон різко обривався на краю скелі, а дерев’яний настил вкривав відстань до пляжу й пірса.
— Це... складно, — тихо відповів я, обводячи поглядом подвір’я з басейном і вишукано влаштованим садом у повному весняному цвітінні, — там було порожньо.
— Ти утнув якусь дурницю? — Вона звузила на мене очі, ставши на бік Аллі в суперечці, про існування якої навіть не підозрювала, і пішла до сходинок у скелі, змусивши мене йти за нею. — Мама каже, що дядько Ґевін схильний до дурощів, але ти маєш бути тим, хто чинить правильно.
Дідько.
— Прокляття опинятися в правильному місці в правильний час полягає в тому, що іноді не можна вчинити правильно. — Ми підійшли до сходів, і я натягнув бейсболку «Брюшз» нижче, щоб сховатися від сонця, поки ми дивилися на пляж. Мій погляд пробіг вздовж лінії пірса й зачепився за фігуру, що пливла від нього.
—У цьому немає сенсу, — заперечила Джаніпер.
— І не кажи. — Я нахилився вперед. Мої відчуття блокували все, окрім тієї фігури, що хиталася в океані під нами. Вона зникла під хвилями, і я почав подумки рахувати, поки Джан читала мені лекцію про тонкощі підтримки дружби з дівчиною.
Коли я дійшов до сорока дев’яти, фігура випірнула, щоб одразу знову зануритися.
Кожна клітинка мого єства закричала з незбагненною впевненістю, що цією фігурою була Аллі.
І вона тонула.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
АЛЛІ
Dancegrl6701: Мабуть, приємно опинятися на будь-якому інтенсиві, на якому захочеш.
Ryandnzx: Працюй старанніше.
Тридцять три.
Я подумки рахувала, сидячи на дні океану, заплющивши очі під окулярами для плавання, міцно тримаючись за гирю, яку закинула туди двадцять хвилин тому, щоб не спливати на поверхню.
Тридцять чотири. Океан смачно ревів навколо мене, здіймаючись у крещендо на кожній хвилі, яка загрожувала виштовхнути мене на берег, перш ніж знову відплисти. Це був гуркіт, який нарешті дозволяв мені думати, просто існувати поза безперервними вимогами всіх, хто мене оточував, з їхніми запитаннями, коли я повернуся, як проходить реабілітація, чи я вже повернулася до станка.
Тридцять п'ять. Замість того щоб брехати, я просто пішла.
Тридцять шість. Вода глушила все, крім мого власного серцебиття і прекрасної болісної потреби в повітрі, яка нагадувала мені, що я досі жива. Щоразу, коли тиск виштовхував мене на поверхню по кисень, це не лише нагадувало мені, що мої легені зійшли на пси після кількох місяців без тренувань, а й приносило невідворотну істину, що я досі хочу жити.