Слушне зауваження. Ґевін славився вмінням добре проводити час, а не вірністю переконанням.
— Можеш переночувати в Керолайн і Шона, поки мама все залагодить. — Я попрямував до нього по вицвілому від солі й сонця килимку на палубі.
— Я не залишу маму розгрібати мій безлад. Змінимо тему. — Ґевін усміхнувся. — Тобі ледь виповнилося сімнадцять, а ти вже витрачаєш свої заощадження на новий гідрокостюм. Наче справді хочеш дістатися до Аляски вплав. Не думай, що я не зауважив малу над твоїм ліжком.
—Деякі мрії не змінюються. — Три роки тому я натрапив на документалку й відтоді хотів стати рятувальником у Сітці3. Допомога людям? Галочка. Адреналін? Ще одна. Переїзд на інший кінець країни з єдиного місця, де я коли-небудь жив? І це теж. Я схопив рушника із заднього сидіння, провів ним по голові та грудях, перш ніж натягнути футболку. — І дякую, що привіз мене. Тато дуже зайнятий.
— Я возитиму тебе щодня, якщо це допоможе. — Ґевін притиснув кепку мені до грудей, тримаючи ідеальну рівновагу за хитавиці.
—Дякую. — Я знав, що це просто слова. У нього були найкращі наміри, проте доведення їх до кінця не було його перевагою. — Тренування, можливо, трохи надмірне, але дає мені те, над чим варто працювати. — Я одягнув кепку задом наперед. Мої руки вкрилися сиротами од вітру. Вісімнадцять градусів — чимало для цієї пори року, та однак після води було збіса холодно.
—І я це поважаю. — Він повернув ключа, запустив двигуна, але залишив його на холостому ходу, дивлячись повз мене. — Це човен на веслах?
— Тут? Не може бути! — Я закрутив головою, щоб простежити за його поглядом, і враз помітив невелике судно приблизно за сто метрів на захід. На ньому було щось схоже на невеликий підвісний мотор, а ще двоє людей... веслували?
— Що вони, трясця, роблять? — не міг втямити Ґевін, дивлячись, як човнярі то з’являються, то зникають між хвилями, весь час нахиляючись над тим, що мало б бути сидіннями. — Гребуть?
Моє серце шугонуло в п’яти, мов камінь, кинутий за борт. Я схопив бінокль із бардачка й подивився на той човен.
Чорт забирай. Дві дівчини приблизно мого віку сиділи посеред чотириметрового човна з крихітним навісним мотором, який бачив кращі часи, і вичерпували воду голими руками.
— Вони не гребуть, а черпають. — І на жодній із брюнеток не було рятувального жилета. Я подав Ґевіну бінокль, і він підніс його до очей. — Ми мусимо допомогти.
— От лайно! — Ґевін кинув бінокль у бардачок і зачинив його. — Тримайся.
Я вхопився однією рукою за край лобового скла, другою — за поручень приладової панелі, а Ґевін натиснув на газ.
Передня частина нашого човна поцілувала небо, перш ніж брат відрегулював диферент, і ми майже полетіли над водою. Човен вирівнявся, але це не пом’якшило ударів хвиль об корпус. Після третього сильного удару, який ледь не відкинув нас убік, Ґевін вилаявся і скоригував наш курс.
— Ми маємо підійти до них... — почав він.
—...за течією, — закінчив я. З кожною хвилею бризки заливали лобове скло. Я не зводив очей із суденця, і страх пронизав мене. Та його швидко витіснив адреналін, коли човен нахилився вниз на наступній хвилі і вода полилася через ніс.
Якщо досі вони були в біді, то тепер їм загрожувала неминуча небезпека.
Я перебрався на правий борт за спиною Ґевіна й підняв заднє пасажирське сидіння, коли він відрегулював газ і сповільнив наше наближення. У човнів насправді немає гальм. Та це ж якесь знущання.
— Тут лише два рятувальні жилети?
— Нас двоє на борту, — відповів Ґевін. Ми сповільнили хід і зупинилися за двадцять метрів від лівого борту човна.
Я надів один з яскраво-жовтих жилетів і застебнув три застібки на тулубі, потім узяв другий і зробив те саме, ослабивши шворки, щоб збільшити розмір і нацупити його на перший.
—Можеш підійти ближче?
— Не без того, щоб врізатися в них або пройти повз, — відповів він, знімаючи свої сонцезахисні окуляри. — Дідько, думаю, вони...
—Допоможіть! — закричала дівчина в рожевій сорочці, зводячись на носі човна, що сильно розгойдувався, і несамовито вимахуючи руками, ніби ми якимось дивом могли їх не бачити.
Я сторопів.
— Сядь! — Про що вона, в біса, думала?
— Дай мені жилет. — Ґевін простягнув руку.
Дівчина, що сиділа позаду, кинулася до іншої, але було вже запізно — наступна хвиля перекинула й без того нестабільний човен, перелившись через його борт.
Дівчата зникли у воді, а моє серце тьохнуло.
—Я стрибаю! — Я виліз на пасажирське сидіння. Не було часу зволікати.
— Ні, не стрибнеш! Я не дозволю тобі...
Я пірнув.
У гідрокостюмі воду ледве можна було витримати. Без нього ж холод ударив у живіт, і я насилу втримував повітря в легенях. Рятувальні жилети тягнули мене вгору, і я вдихнув на повні груди, щойно виринув на поверхню. Ще й сіль щипала очі.