— Я думав, що ти тонеш, — повторив Гадсон, коли його голова з’явилася над краєм пірса.
— Ти вже казав. — Я натягнула рушник щільніше. Ось вам і фантазія про помсту, де... о божечки!
Гадсон вийшов на пірс: він був величезний. Коли ми познайомилися, на зріст він був трохи за метр вісімдесят, а зараз — щонайменше на п’ять сантиметрів вищим і на добрих двадцять кіло важчим. І ці кілограми були чистими м’язами, судячи з того, як його біла футболка «Брюїнз» прилягала до грудей і пресу.
— Я намагався тебе врятувати, Аллі! — Він мав нахабство здаватися таким збіса ображеним, наче це я була неправа. — Думав, тобі потрібна допомога.
Врятувати мене? Коли спливло стільки часу? Гнів прилинув до моєї шиї, обпікаючи щоки таким необхідним теплом.
— Ну аякже. Тільки ти трохи спізнився. І тобі не можна називати мене Аллі. Більше ніколи.
Чорт, це вийшло трохи агресивніше, ніж я планувала.
Він заплющив очі, ніби від болю, глибоко вдихнув, перш ніж розплющити їх знову, і на мить прикипів поглядом до мене.
— Іти давно хотіла мені це сказати, еге ж?
Один удар серця, ще кілька. Я перебирала всі можливі варіанти, якими могла піти ця розмова. Але була надто втомлена, щоб сперечатися з ним. Насправді з будь-ким.
— Близько десяти років, — нарешті зізналася я.
— Десь так, плюс-мінус кілька місяців. — Від того, як він знизав широкими плечима, мені майже стало його шкода.
Майже. Потім я згадала лікарню, реабілітацію... і похорон, і злість взяла гору над почуттям провини.
— Що ти взагалі тут робиш? — Я змістила вагу, щоб зняти її з хворої щиколотки. Ахілл відновлював найкращий хірург-ортопед країни, але це не означало, що я була задоволена тривалістю загоєння або досить невтішним прогнозом. Мені пощастило, що я ходила на своїх двох, хоча я ніколи не зізналася б у цьому вголос — особливо Гадсону.
— Я тут живу. — Він провів рукою по мокрому волоссю, струшуючи краплі води, і подивився через край пірса у воду. — Ще однієї кепки не стало.
— Досі маєш звичку стрибати в океан, щоб врятувати плавців, які в цілковитій безпеці? — Я провела рукою по своєму низькому хвостику, вичавлюючи холодну солону воду з волосся.
— По-перше, ти не була в цілковитій безпеці, коли я вперше стрибнув за тобою... — Він одвів погляд від води, очевидно, махнувши рукою на кепку, яку поглинула бухта.
— Це було одинадцять років тому... — заперечила я.
— А по-друге, це моя робота — стрибати й рятувати людей. Але я думав, що навчився не брати на неї свою улюблену кепку. — Він опустив руки.
— ...і я чудово вмію плавати! — закінчила я. А тоді стрепенулася. Його робота? Між нами запала тиша, поки його слова доходили до мене. — Ти рятувальник, еге ж? У тебе вийшло. — Шістнадцятирічна дівчинка всередині мене підвелася й привітала його. Та її швидко змусила замовкнути мізантропка, на яку я перетворилася.
— Так. — Його губи на секунду торкнула легка усмішка. Вода з нього закапала на пірс. Я, мабуть, маю дати йому рушника абощо, адже його наміри були добрими. — А ти всесвітньо відома балерина. — Він схилив голову набік і зазирнув мені в очі. — Чи тобі більше до вподоби зірка Seconds?
Я пирхнула:
— Це все Єва. Я просто дозволяю їй користуватися моїм іменем і знімаюся в деяких відео, щоб допомогти їй. — Ми говорили про Seconds? Це була офіційно найсюрреалістичніша розмова в моєму житті.
— Я так і думав. Зазвичай ти потребувала похвали однієї людини, а не кількох мільйонів. — Він покрутив нижню частину футболки в руках, вичавлюючи ще воду.
Він не просто так це сказав. Я майже впевнена, що мій терапевт почув це аж із Нью-Йорка.
— Лише мільйона й ста тисяч, — уточнила я. — І ти мене не знаєш аж так добре, щоб сказати, яка я. — Тугіше затягуючи рушник, я пройшла повз нього старезним пірсом, вдячна татові за те, що він був три з половиною метри завширшки, тож місця мені не бракувало. — Ти не відповів на запитання, Гадсоне. Що ти робиш у моєму домі?
Прийшов вибачитися. Пояснити, чому я так і не зателефонував. Та це мрія, правильно?
Він пішов за мною пірсом і широкою платформою, яка служила фундаментом для елінгу, поки його не знесло штормом.
— Я виконую обіцянку на мізинцях.
— Що? — Мої брови здивовано злетіли вгору, коли я озирнулася на нього.
— Я розраховував на те, що моя племінниця помиляється і тебе тут немає, а зараз я намагаюся розробити план подальших дій, якщо чесно. — Він змахнув воду з волосся.
— Що ж, мені б дуже не хотілося, щоб тобі було складно. — Сарказм, яким я обдарувала його, був достатньо міцним, щоб витримати хвилі, які розбивалися об пляж. Я почала підніматися дерев’яними сходами, що вели до будинку. Гадсон відставав від мене лише на крок чи два. Приблизно на півдорозі біль у щиколотці почав пульсувати і я дозволила собі накульгувати. Зовсім трохи.