— Я б тебе не потурбував, якби не... — Він змінив тему. — 3 тобою все гаразд? Джаніпер — моя племінниця — згадувала, що ти тут відновлюєшся. — У його тоні чулося занепокоєння?
Ні, дякую.
—Я пам’ятаю її ім’я. Керолайн і Шон удочерили її останнього літа, коли я була тут. — Сестра Гадсона не знала, що ми друзі, а якби знала, то ніколи б не підпустила мене до своєї дитини. Я озирнулася й побачила, що він дивиться на мою щиколотку, де два рожевих шрами облямовували сріблястий, і продовжила підніматися сходами. — Яв нормі.
— Твій ахілл? Знову?
—Знову? — Я крутнула головою, і мій мокрий хвіст вдарив мене по плечу, коли я урвала підйом, щоб подивитися на нього згори вниз. — То ти знав? — Зовсім інший шрам роз’ятрився всередині мене, і з нього сочився палючий свіжий біль — від рани, яка так і не загоїлася повністю. — Ти знав, що я порвала його в аварії? Знав, що була аварія? — Усі найгірші страхи й потворні думки спливли на поверхню. Він знав. Він, трясця, знав, але однаково не зв’язався зі мною. — Увесь цей час частина мене думала, що ти сердився на мене, бо я не прийшла тієї ночі, і тому поїхав на військову підготовку, не сказавши ні слова. Але ти знав, що зі мною сталося? — Його рот закрився в клятому визнанні провини. Я потягнулася крізь біль по будь-яку емоцію, окрім гніву, але знайшла лише приглушене, водянисте відчуття зради, на яке не мала сил. — Думаю, мені краще не знати напевно.
— Аллі... — Він здригнувся. — Тобто, Алессандро, чорт, це теж звучить дивно. — Яке він мав право здаватися по-справжньому спустошеним?
— Не дивися на мене так. — Я жестом вказала на його безглуздо красиве обличчя, ледь не згубивши рушника. Звісно, з віком він став тільки вродливішим, тоді як моє тіло майже підвело мене. Мені ще не було й тридцяти, а я вже розвалювалася на частини. — Ти не маєш права здаватися... знищеним. Адже ти, очевидно, просто покинув мене. Знаєш, скільки разів я тобі писала? Телефонувала з лікарняного ліжка?
Він сполотнів.
— В англійській мові забракне слів, щоб передати, як мені шкода і як було шкода, і я знаю, що цього замало.
Це були слова, яких я так довго прагнула, а тепер вони не мали значення.
— Твоя правда. Цього замало. Мені не потрібні вибачення. — Мої нігті шкрябнули по шорсткій поверхні перил. — Я хочу пояснень, чому мій найкращий друг вирішив не з’являтися, коли був потрібен мені найбільше. У тебе було кілька днів до того, як ти мав з’явитися на військову службу.
Він було відкрив рота, але передумав й одвів погляд.
— Якби ми зустрічалися, я б назвала це паскудним розставанням — що й так досить лайняно, але втратити найкращого друга, не почувши від нього ні слова? — Мій голос зламався. Не було нічого схожого на цей біль. Я ніколи не підпускала нікого близько до себе, а він був найближчим.
— Я був дурним вісімнадцятирічним хлопчиськом. — Він уперся кісточками пальців у перила, його щелепа нервово пульсувала. — І я зробив те, що вважав для себе єдиним можливим варіантом, та він виявився неправильним. Коли я зрозумів, наскільки неправильним він був, я вже був на військовій службі й знав, що ти ніколи мені цього не пробачиш.
Мої груди й далі стискалися.
— Ти був дитиною? І це все, на що ти здатен? — Чорт забирай. Гадсон Елліс так і не дізнався, як глибоко він мене зранив. Я запхала біль, гіркий присмак зради й майже мертву надію на те, що він мав якусь вагому причину уникати мене, в ментальну скриньку й замкнула її так само, як робила це з фізичним болем під час репетицій. Я відмовлялася дати цим емоціям торкнутися мене. Тоді начепила на обличчя натреновану усмішку для публіки.
— Чорт, — пробурмотів він.
— Ну й байдуже. — Я знизала плечима й піднялася на останні сходинки. — Можливо, це перебільшення — називати нас найкращими друзями, коли ми бачилися лише влітку. І те літо скінчилося. Не варто порпатися в минулому. — Слова здавалися порожніми, але я виштовхала їх із себе. Бувало, я змушувала себе вірити в значно більшу брехню, ніж ця.
— Ти маєш повне право на пояснення.
Стоп, у його тоні була злість? Я не обернулася, щоб подивитися. Що швидше втечу від нього, то краще.
— Не думаю, що я досі хочу його почути. Ніщо з того, що ти скажеш, не виправдає тебе. Тож пропоную просто відпустити це. Очевидно, ти був надто незрілим, щоб впоратися з тим, що зі мною сталося. Усіляке трапляється, еге ж? Я тут лише на літо. А тобі слід... рятувати людей. Нам буде легко уникати одне одного. — Коли ми дійшли до верху сходів і опинилися на ідеально доглянутій траві, піднявся вітерець.