—Я навіть не знав, що вона шукала свою матір. — Він викрутив низ своєї футболки, і я відвела погляд за першого натяку на голе тіло.
— Можу дати тобі рушника. — Я перехопила його погляд — він витріщився на мене з недовірою. — Що? Я можу не ігнорувати те, що ти зламав мені життя в підлітковому віці, і водночас поводитися ввічливо. Це називається дорослість.
Ми зустрілися поглядами, і я спробувала повернути назад злість, відчути щось, що дало б мені шанс вийти з цієї зустрічі неушкодженою, але знайшла в собі тільки виснаження, яке було моїм супутником із січня.
—У мене є в машині. Рушник, тобто. — Він відірвав свій погляд від мого й глянув на коробку. — Зроби мені послугу й викинь його за мене. Бог знає, на кого вона накинеться наступного разу.
— З цим я впораюся.
— Дякую.
Енн кахикнула на задньому ґанку, і ми обоє подивилися на неї через басейн. Вона побарабанила кінчиками пальців по перилах, глянула на Гадсона й похитала головою.
— Ми що, повернулися на десять років назад у часі?
— І я тебе радий бачити, Енн. — Гадсон жартівливо відсалютував їй.
— І що ти робиш... — Її очі спалахнули, і вона тицьнула в мене пальцем. — Ти знову плавала сама, еге ж?
— Можливо. — Я криво усміхнулася. — Але я весь час була в безпеці. А Гадсон тепер професійний рятувальник, тож жодних причин для хвилювань.
Вона перевела між нами погляд, наче ми знову були підлітками і їй треба нас прикривати, щоб мама не дізналася, що ми вислизнули.
— Ось чому він весь мокрий, припускаю. І повністю одягнений.
— Тут я винен, — зізнався Гадсон.
— Чудово. — Вона саркастично кивнула. — Я... залишу вас, хай що б ви робили. — Її підбори зацокали по ґанку, коли вона попрямувала в дім. — Гадсоне, зроби мені послугу і принаймні попрощайся з нею цього разу перед тим, як підеш, добре? А то мені не хочеться потрапити до в’язниці за те, що втілила в життя нав’язливі думки, які точили мене десятиліттями, коли дійде до твоєї смерті. — І за нею зачинилися двері.
— І це натяк мені. — Тримаючи коробку, я пішла по траві навколо басейну, дозволяючи всім запитанням, які я тихо збирала роками, померти на моєму язиці.
— Аллі, — покликав він. — Алессандро!
Я зупинилася, але не озирнулася. Саме так я й виживала останні десять років — дивлячись уперед.
— Мені дуже, дуже прикро. Через усе.
Я заплющила очі й чекала, що слова влучать у ціль, заспокоять гнійну рану, яка відмовлялася гоїтися. Але вони впали в мене, як монета в колодязь бажань, надто маленька, щоб спричинити будь-які зміни, — блискуча, але безсила.
— Відвези її безпечно додому.
Не кажучи більше ні слова, я зайшла в дім, прослизнула вкритими килимом сходами й довгим коридором повз Євину кімнату й святиню, що колись належала Ліні, до своєї кімнати, яка була навпроти спальні Енн.
А тоді пішла в душ, щоб змити з себе сіль і шок, і щосили намагалася зішкребти з тіла будь-яку думку про Гадсона. Коли я закінчила, моя шкіра аж взялася зморшками. Я переодягнулася в прості легінси й тонкий светр, проігнорувавши всі модні речі, які Енн спакувала для мене. Не схоже, що мені було кого тут вражати.
Звук ножа, що стукотів об обробну дошку, зустрів мене на професійно облаштованій кухні.
Скинувши піджак, що пасував до темно-синьої сукні-футляра, Енн шаткувала цілий пакет моркви. Щось на її зустрічі пішло не зовсім так.
Я пройшла босоніж паркетною підлогою до холодильника, дістала дві пляшки води «Смартвотер» і прослизнула до восьми барних стільців з високими спинками, що стояли вздовж білого мармурового острівця в центрі. Відкрила пляшку, дочекалася, поки сестра призупинила свою овочеву бійню, і простягнула їй воду.
Вона взяла її лівою рукою, а правою поклала ніж.
—Дякую.
— Як минула зустріч? — запитала я, відкриваючи свою пляшку.
— Фіни хоче будинок і каже, що я можу забрати все інше. — Вона одвела погляд на секунду пізніше, ніж треба було, щоб приховати блиск сліз в очах. — Отже, мій адвокат вважає, що все пройшло чудово. Я вийду зі шлюбу фінансово більш забезпеченою, ніж прийшла в нього, що для деяких людей, припускаю, є перемогою.
Смуток оселився навколо нас, густий і терпкий.
— Мені дуже шкода, Енн.
Сестра ковтнула воду, наче це була текіла. Може, та стала б у більшій пригоді. Потім взяла ніж.
— Коли ти не можеш дати чоловікові те єдине, про що він попросив за вісім років шлюбу, він розлучається з тобою. Тут нема про що шкодувати.
— Життя — це більше, ніж діти. — Я зробила ковток.
— Не для Фінна. — Вона накинулася на наступну морквину. — Вони для нього все.
— Ти заслуговуєш на того, для кого всім будеш ти. — Я потицяла нігтем в етикетку, уявляючи, що це Фіннові очі.