— Гм-м. — Енн поклала ніж. — Ти передзвонила Кенні? Вона намагалася зв’язатися з тобою щонайменше тричі цього тижня.
—Я передзвоню їй пізніше, — збрехала я. Чи почувалася я винною через те, що ухилялася від її дзвінків? Так. Чи збиралася я виправити це, поговоривши з нею? Ні.
— Вона твоя найближча подруга, Аллі, — вичитала мене Енн, але саме нотки занепокоєння в її тоні завадили мені огризнутися у відповідь.
— А ще ортопед трупи, — нагадала я їй, хапаючи порожню пляшку з-під води й рушаючи до смітника в коморі. — А ми обидві знаємо, що я не одужую так швидко, як вона хоче, і їй доведеться повідомити про це Василю. Він скасує мій балет з Айзеком на осінь, а я не можу так ризикувати. Я не байдикую. Роблю все. Пілатес, силові тренування, резинки — але мені бракує сили, щоб стати на півпальці.
—А тобі не спадало на думку, що, можливо, вона просто хоче поговорити зі своєю подругою? — вступила в суперечку Енн, коли я притулилася до одвірка ліворуч від неї, знімаючи вагу зі щиколотки. — Ніхто не вважає, що ти байдикуєш. Не думаю, що ти розумієш, як це — байдикувати. Усі в трупі знають, що ти жили рвеш, щоб повернутися в студію. Це єдине, що ти робиш. Я подумала, що життя тут допоможе тобі розслабитися або бодай усміхнутися...
— Дорогою назад заїжджала до мами?
— Не змінюй тему. — Вона втупилася в мене.
Я подивилася на неї.
Якби в нашому домі проводився конкурс на те, хто найдовше протримається в незручній тиші, корона була б моя, і ми обидві це знали.
— Так, я заїхала до школи й бачила маму. — Її зітхання було білим прапором.
— Не впевнена, що я б назвала це школою. — То більше нагадувало виправну установу.
— Хочеш прогулятися, коли я все доготую?
— Плавний перехід, але, думаю, я трохи подрімаю. — Утома перемогла. Здається, так завжди відбувається. — Сон — це зцілення і все таке.
— Як щодо того, щоб піти в кіно після вечері? Зараз проходить марафон старих фільмів про підлітків, а ніхто так не піднімає настрій, як Джон Г’юз5. — Вона м’яко всміхнулася.
Сама лише думка про те, що доведеться вдягати «справжній» одяг, докладати зусиль і грати роль Алессандри Руссо на публіці, змусила мене придушити чергове позіхання.
— Може, завтра.
— Може, завтра, — погодилася Енн, і її усмішка зісковзнула з обличчя. — Відпочинь трохи. Я простежу, щоб ти не проспала вечерю.
— Дякую. — Я вийшла з кухні й піднялася сходами, кинувши погляд на галерею спонтанних світлин уздовж стіни й зупинившись на останній. Тато сфотографував нас учотирьох: ми сиділи пліч-о-пліч у кінці пірса, спинами до нього, у той рідкісний момент, коли навіть Єва була нерухома.
Вона сиділа найдалі праворуч, заклавши руки за спину, її п’ятнадцятирічна голова відкинулася назад, щоб спіймати сонце. Ліна та Енн, дев’ятнадцяти й вісімнадцяти років відповідно, сиділи в центрі, повернуті обличчями одна до одної. Вони сміялися, без сумніву, з якогось особистого жарту, а я, сімнадцятирічна, сиділа, обійнявши Ліну, поклавши голову на її плече і втупившись у воду.
Боже, як мені бракувало цього відчуття, цього втішного спокою і впевненості в завтрашньому дні. Ми були стійкими, як стовпчики пірса, поки трималися разом, долаючи шторм, яким була наша мати, спираючись одна на одну, щоб розподілити навантаження, коли хвилі її очікувань загрожували затягнути якусь із нас під воду.
Коротке відчуття спокою швидко зникло, коли я згадала, що Ліна померла лише за кілька тижнів після того, як тато вставив знімок у рамку. Життя було збіса несправедливим. Вона мала бути тут або на сцені в Нью-Йорку, танцювати Жізель, або там, де вона хотіла бути.
Вона мала бути живою.
Вона б знала, як зробити, щоб Енн почувалася краще, і чи варто тиснути на мою щиколотку, чи дати їй відпочити. Вона б знала, як спрямовувати Єву і як поводитися з мамою. Вона б показала нам усім, як це — бути дорослими.
Я зайшла до своєї кімнати й упала на ліжко, а тоді заповзла під знайому, заспокійливу вагу рожевої ковдри. Можливо, у якийсь момент моє тіло таки надолужить весь той відпочинок, у якому я відмовляла йому роками. А доти я даватиму йому сон, який, здавалося, воно нестримно хоче отримати, з моєї згоди чи без неї.
Підсунувшись до своєї білої плетеної тумбочки, щоб покласти телефон, я перевірила, чи надійно захована аметистова обручка Ліни в шухляді, і помітила тест ДНК, результатів якого вимагала від мене Джаніпер. Мене пронизав укол співчуття. Вона просто хотіла знайти своє місце в цьому світі.