На якусь мить мені стало шкода Гадсона. Маленька дівчинка здавалася розбитою.
«Мені дуже, дуже прикро. Через усе».
Принаймні він вибачився. Був час, коли я пробачила б його без жодних запитань, знаючи: те, що не підпускає його до мене, не залежить від нього. Я довіряла йому більше, ніж власним сестрам. Я змирилася, що ніколи не зрозумію, чому Ліну забрали такою молодою, чому я пережила аварію, а вона ні. Так само я мусила змиритися, що не зрозумію, чому Гадсон пішов з мого життя, не попрощавшись.
Ви обоє були дітьми. Забудь про це.
Я взяла коробку й прочитала текст на звороті. Здавалося, усе просто. Я лише мала завантажити застосунок, взяти мазок зі щоки й відіслати його. Дітей у мене не було, тож результати мене не лякали. Трясця, та я була незайманою майже до двадцяти років, а це значно пізніше за народження Джаніпер.
Можливо, я не отримаю від життя потрібних мені відповідей, але можу допомогти їй, довівши, що відповідь на її запитання — не я.
За шість днів застосунок надіслав мені повідомлення.
У мене відвисла щелепа.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
ГАДСОН
OnPointe34: Не вам виправляти професійну танцівницю в коментарях. Кінець. Єдина людина, яка краще за RousseauSisters4 дає цьому раду, — це відсутня половина цього дуету. Гей, Єво, поверни свою сестру, доки ми не оголосили її в розшук.
Я перекочував тепле скло пляшки пива «Юенлінґ» в долонях, шкрябаючи зазубреними краями стіл, поки Курт Кобейн співав про коробку у формі серця зі старезного музичного автомата в кутку бару, на якому Ґевін дозволяв вмикати лише добірку ґранджу або рідкісні пісні в стилі панк.
Шість днів.
Якимось чином я протримався шість довбаних днів без того, щоб потягнути свою дулу до Аллі й благати її про прощення.
Наше минуле вимагало більшого, ніж просте вибачення чи притягнуте за вуха виправдання. Значно більшого. Те, що я зробив із нею, вимагало крові, плазування на колінах і, можливо, шматка моєї душі. Та я не був упевнений, що навіть цього вистачить.
Несподіваний удар в гомілку привів мене до тями, а очі Еріка Бічмена піднялися в очікуванні в погано освітленій кабінці.
— Правда, Еллісе? — запитав він, дивлячись на жінку, що сиділа поруч зі мною.
Так. Трясця. Я ж був на подвійному побаченні. Уперше за тиждень наші з Еріком розклади збіглися, тож ми пішли випити, а він привів сестру своєї дівчини. Як же, в дідька, її звати? І про що запитував Бічмен?
— Він не мусить відповідати, — сказала брюнетка, швидко та яскраво всміхнувшись.
Джессіка — дівчина Еріка — кинула на мене колючий погляд.
— Усі плавці люблять хвалитися кількістю врятованих ними людей. — Ерік допоміг мені, але водночас послав погляд «ти що, трясця, знущаєшся з мене?».
Я відкашлявся:
— Якщо чесно, я не веду рахунок. — Ось, це було легко, навіть якщо я мовчав протягом останніх десяти хвилин розмови, що було типовим для мене цього тижня. Хай що б я робив, а думав про Аллі. Замовляв нове обладнання для майстерні? На думці Аллі. Брав телефон Джаніпер? Аллі. Тренувався в басейні? Аллі.
Зазвичай вона жила на задвірках моєї свідомості, але зараз опинилася на передньому плані й усюди.
—Думаю, це скромно, — сказала Бет — саме так її звали. Пальці дівчини барабанили по краю порожньої склянки, а усмішка ширшала. — Мені подобається це в хлопцях.
Аллі знала, що я анітрохи не скромний. Знала, що я імпульсивний, зухвалий і збіса зарозумілий, але однаково я їй подобався.
— Не сумніваюся, йому подобається, що тобі це подобається. — Ерік зробив ковток.
Не впевнений, що це було правдою. Бет була вродливою шатенкою з великими блакитними очима. Її м’яке волосся було радше каштановим, а не кольору темної кави, як у Аллі...
Припини їх порівнювати.
Я весь вечір тільки те й робив, що протиставляв свою веселу, товариську супутницю жінці, яка встановила для мене стандарт десяток років тому, і це було несправедливо. Я був козлом, а вона навіть не знала про це.
— Піду принесу тобі ще випити, — запропонував я, уже вислизаючи з кабінки, хоча Бічмен і запротестував, мовляв, у нас є офіціантка.
Я проштовхався крізь п’ятничний натовп, кивнувши кільком хлопцям за дартсом, з якими ходив до школи і які не входили до списку плюсів мого життя в рідному місті, і попрямував до свого брата, який теж не завжди був у тому списку. Ґевін обслуговував людей у дальньому кінці дванадцятимісного шинкваса, тож я зайняв один із двох порожніх барних стільців біля вузького кінця.
— Що, трясця, з тобою сьогодні таке? — Ерік сів поруч зі мною.
—Задумався. — Я насунув козирок кепки.
—Ти цілий тиждень розгублений, — звинуватив мене він, а тоді кинув погляд через плече на групу типів, схожих на членів якоїсь ради директорів, які кричали Ґевіну з кутка бару. — А є якісь причини ходити в бар у костюмі за дві тисячі доларів? — пробурмотів він.