— Чорт забирай, Гадсоне! — крикнув Ґевін звідкись ззаду, але я був надто зосереджений на плаванні, щоб відповісти.
Будь ласка, Боже, нехай вони обидві будуть живі.
Я рухався швидше, ніж будь-коли, хоч і був обтяжений жилетами: мене штовхали вперед адреналін і жах того, що на мене чекало.
Моє серце калатало, коли я наблизився до носа перекинутого човна й побачив двох дівчат, які трималися за борти. їхні руки вчепилися за ребро нижньої частини корпусу, і від полегшення мені забракло слів. З ними було все гаразд. У небезпеці, що дедалі посилювалася, але живі й... Вони сваряться?
— Я не знала, що в ньому пробоїна! — кричала та, що в рожевій сорочці, на дівчину в зеленому, яка була до мене спиною. — Або що в ньому мало бензину, і я точно не просила тебе стрибати в нього, коли йшла з елінгу!
— Звичайно, я стрибнула, — відповіла дівчина в зеленому напрочуд спокійним голосом, попри виразний звук цокотіння зубів. — Я думала, що зможу тебе спинити. Тато казав нам ніколи не брати цього човна.
— Я просто хотіла побути кілька хвилин подалі від неї! — заволала дівчина в рожевому. — А тепер вона вб’є нас обох, коли дізнається, що ми втопили човен!
— Готові забратися звідси? — запитав я. Мої груди здіймалися під жилетами, поки я плавав вздовж борту човна.
Обидві крутнули головами в мій бік, і їхні промоклі хвостики розбризкали воду. Вони подивилися на мене через плече.
Мою увагу привернула червона смужка на скроні дівчини, що була ближче до мене, але саме від її очей я не міг відвести погляд. Вони були трохи завеликими для її обличчя сердечком, кольору чистого віскі, облямовані густими віями, які опустилися, коли її погляд пробіг по мені й затримався на застібках у верхній частині моїх грудей.
У ту секунду, коли її погляд піднявся й зустрівся з моїм, я забув, як дихати, а про думати не було й мови. У мене ніколи не влучала блискавка, але б’юся об заклад, що відчуття були б схожими. І вона стікала кров’ю. Так. Опануй себе.
— Ти поранена... — почав я, і мої груди стиснулися від абсолютно непомірного занепокоєння.
— О, слава богу! — Дівчина в рожевому відштовхнулася від човна й кинулася в мій бік.
Я піймав її інстинктивно.
— Мені лише чотирнадцять, і я надто юна, щоб загинути тільки через те, що не перевірила кількість пального... або човен, — драматично виголосила вона, стискаючи мої плечі й дивлячись на мене переляканими карими очима. — І я не дуже добре плаваю.
І вона сіла у древній човен без рятувального жилета?
— Дай мені секунду, і ми з цим розберемося. — Я рушив до човна. — Тримайся так, ніби від цього залежить твоє життя.
Дівчина обурено відкинула голову назад, її щелепа аж відвисла.
— На ньому два рятувальні жилети, Єво, — тихо сказала дівчина з очима кольору віскі. — Ти маєш вдягнути один із них, і тоді він зможе забрати тебе на свій човен.
—А! Звичайно. — Єва схопилася за корпус, коли нас підняла, а тоді відкинула чергова хвиля. Добре, що човен не затопила. — Ти ж повернешся по Аллі, правда?
— Зі мною все буде гаразд, Єво... — почала сперечатися інша.
—Узагалі-то, я думаю, що спершу потрібно забрати тебе, — сказав я дівчині в зеленому — я припустив, що вона Аллі, коли холод пронизав мене до самих кісток.
—Їй шістнадцять, і вона плаває значно краще, ніж я. — Євин голос дзвенів.
— Це чистісінька правда. — Зуби Аллі цокотіли. — Будь ласка, забери Єву. Я почекаю.
—Ти стікаєш кров’ю, і в нас немає часу на суперечки. — Течія потягнула нас за собою, і я бовтав ногами, щоб втриматися між ними.
— Це лише голова, а не ноги. Зі мною все буде гаразд. — Її стурбований погляд кинувся до Єви.
— Даруй? — У якому світі рана на голові була кращою, ніж на кінцівці?
— Вона справді погано плаває. Будь ласка, забери її звідси, — благала Аллі. Рожева вода стікала її щелепою. — Як тебе звати?
— Гадсон Елліс. — Це тривало надто довго. Я розстебнув верхні застібки, і Єва вихопила жилет, щойно той сповз із моїх плечей. — Слухай...
— Гадсоне! — Аллі зацокотіла зубами. — Я Алессандра. Не знаю, чи є в тебе брати й сестри, але для мене немає нічого важливішого за моїх сестер.
Сестри. Це пояснювало її відмову.
— Окрім танців, — пробурмотіла Єва, по черзі засовуючи руки в рятувальний жилет, поки нас хитало на черговій хвилі.
— Нічого, — повторила Алессандра, тримаючи мій погляд у заручниках. — Спершу ти маєш забрати мою меншу сестричку. Будь ласка. Я не можу залишити її тут. — Страх застиг у її очах, зв’язавши брови й стиснувши губи, але вона випнула гостре підборіддя. — Я не піду, поки вона тут.