Чорт забирай, так. Трясця, так. Беззаперечне так. До біса план. Вона могла брати все, що хотіла.
— Звісно. — Чудовий словниковий запас, придурку. Я покинув своє пиво й вислизнув з кабінки, коли вона відступила на кілька кроків, щоб звільнити для мене місце. — Підсобка?
Вона кивнула, потім повернулася до бару й пішла. Я не зводив очей з її задка й використовував кожну секунду, щоб розробити стратегію моєї можливої реакції на те, що вона скаже. Начхати на логіку й справжні причини, чому я уникав її. Кожен сценарій у моїй уяві починався й закінчувався одним, чого я ніколи не робив заради жодної жінки, — плазуванням.
Вона відчинила двері в кутку бару так, ніби не минуло десяти років відтоді, як востаннє повертала цю ручку.
І, чорт забирай, я відчув, що мені знову вісімнадцять, і я ховаюся з нею, поки Ґевін на зміні, готуюся до вступних іспитів, сміюся й базікаю ні про що, але водночас про все.
Я зайшов слідом за нею, відчуваючи запах освіжувача повітря і застояного пива, і зачинив за собою двері. Хоч як погано тут пахло, але все було охайно й упорядковано — від картотеки в кутку до письмового столу ліворуч від мене. Саме на нього я й примостив свій зад, просто на краю напрочуд міцного предмета меблів, щоб вона мала вільний доступ до дверей і не почувалася в пастці.
— Це місце точно таке самісіньке. — Вона повільно обернулася в мерехтливому флуоресцентному світлі, вбираючи в себе деталі простору у властивій їй спокійній, спостережливій манері. Я завжди вважав, що вона вижила в тому домі, бо була гостро сприйнятливою, здатною передбачити, коли на неї сунув шторм. — Але ти... — Вона склала руки на грудях і вивчала мене очима. З них зникло те полум’я гніву, з яким я зіткнувся в її домі. Та якщо зважати на побіжний, майже порожній погляд, яким вона дивилася на мене, полум’я було б благословенням. — Ти займаєш більше місця, ніж раніше.
— Кілька додаткових сантиметрів і школа рятувальників роблять таке з людьми. — Я усміхнувся самим куточком рота. — Ти теж дуже гарна. — Більше ніж гарна. Вона збивала з ніг своїми великими очима, вигнутими у формі лука губами й наймилішими веснянками на щоках. Дівчина, яку я завжди вважав вродливою, виросла в жінку, зовнішність якої сягала далеко за межі цього слова.
Вона пирхнула:
— Я на вигляд така, ніби не тренувалася чотири місяці й не спала з дитинства. — Слова були такими пласкими, як і її погляд.
— Ти ніколи не вміла приймати компліменти.
У її очах спалахнула іскра того полум’я, і я ледве стримав радість. Вона досі була поруч.
— Не в цьому суть. — Аллі похитала головою й почала порпатися в сумочці. Її волосся впало на обличчя м’якою темно-каштановою завісою. Хвиляста маса тепер була трохи довшою, спадала на кілька сантиметрів нижче від ключиць. — Я прийшла, бо Енн згадала, що Ґевін досі працює тут. Тож я подумала, що він зможе підказати, де тебе знайти.
— Ти шукала мене? — Моє обличчя розпливлося в усмішці. Ось вам і стратегія—я діяв інстинктивно, сподіваючись, що такий порядок дій не підведе мене вперше в житті.
— Ну, так. — Однією рукою вона відкинула волосся з обличчя, а другою дістала телефон. — Я не знала, до кого ще піти. Або кому розповісти. Або кому розповідав ти.
— Про що? — Я нахилився вперед.
— Тобі треба поговорити з Керолайн. Я не мати Джаніпер. — Її пальці рухалися по екрану.
— Ясно, що ні. — Я навіть не припускав такого.
Вона відкрила той самий застосунок, яким користувалася Джаніпер:
— Схоже, я її тітка.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
АЛЛІ
PointePrincess50363: На цю техніку Баланчина боляче дивитися. Поверни свою сестру, щоб показала тобі, як робити це правильно. RousseauSisters4
За два дні я сиділа, підібгавши коліна, у великому кріслі й пильно дивилася на Гадсона через усю вітальню, а старовинний годинник заповнював кілометри тиші між нами, відраховуючи години ближче до обіду.
Після того як Ґевін приблизно за тридцять секунд увірвався в нашу розмову в барі, ми домовилися зустрітися там, де нас ніхто не потурбує. Я думала, що відкладання розмови дасть нам час опанувати себе або принаймні зробить її менш ніяковою. Це було помилкою.
— П’ять хвилин. — Гадсон порушив тишу.
— Даруй?
— Може бути трохи легше, якщо наступні п’ять хвилин ти вдаватимеш, що не ненавидиш мене. — Він нахилився вперед на дивані в синьо-кремові смужки й вперся ліктями в коліна, ігноруючи гарячу чашку кави, що стояла на журнальному столику між нами. Принаймні одна річ не змінилася за останні десять років: на ньому була кепка «Брюїнз».