Джаніпер подивилася повз мене туди, де, як я знала, стояв Гадсон. Я завжди могла визначити його положення в кімнаті без особливих зусиль. Він був магнітом, який притягував до себе все й усіх, і мене теж. Так було завжди. У цьому вони з Ліною були схожі.
— І вона мертва.
Я кивнула. У мене душа переверталася від знання, що я, мабуть, роблю все неправильно. Тут мали б бути психологи та Керолайн, а ще багато інших людей, які б уміли підтримувати, і людей, які б знали, що сказати, як-от Енн. Натомість Джаніпер опинилася зі мною.
А я ніколи не знала, що і як сказати, тому вважала за краще мовчати.
—Як це сталося? — запитала вона.
Я здригнулася, і всередині в мене щось обірвалося.
—Джаніпер. — Тон Гадсона був попереджувальним, і я почула чіткий звук вібрації телефона.
— Вона має право знати, — сказала я через плече, коли він сягнув рукою в задню кишеню й витягнув гаджет.
Натиснув на кнопку й відклав його. Наші п’ять хвилин перетворилися на тридцять.
— Як це сталося? — знову запитала Джаніпер.
— Автомобільна аварія. — Я проштовхнула слова крізь пересохле горло.
— Про це писали. — Вона стиснула руками спітнілу склянку. — Але як це сталося? Ти ж була з нею, еге ж? Це було в новинах.
— Я не пам’ятаю. — Я підняла свою склянку, та вона була порожня, що не дуже допомогло впоратися з відчуттям стиснутого горла, яке завжди виникало, коли я намагалася пригадати ту ніч. — Я знаю, що ми поверталися зі святкування після «Класики». Мені сказали, що вона не впоралася з керуванням на повороті і ми врізалися в дерево, а я... — Тут не було нічого нового, через що б я не проходила десятки разів під час терапії, покликаної допомогти мені пережити це, проте слова перекрили мені горло, а серце почало калатати. — Я вижила, а вона ні.
Ти залишила ії там помирати. Мамин голос кричав у мене в голові.
У моїй пам’яті вищали шини. Дзвеніло скло. Скреготав метал. Скільки б усього не зникло з пам’яті з того вечора, момент зіткнення залишився зі мною. І частина того, що я пам’ятала, не збігалася з офіційним звітом, що змушувало мене ставити під сумнів решту.
— Аллі, — пробурмотів Гадсон, раптово заповнивши моє поле зору. Він дав мені свій лимонад. — Ось, візьми мій.
Я відпила й зосередилася на тому, щоб дихати глибоко та рівно. Це була ще одна причина тримати вдома лимонад — кислий смак мав допомогти відігнати напади тривоги... принаймні так казав мій психотерапевт.
— Ти маєш повне право знати, — сказав він Джаніпер. — Але наразі тобі слід змінити тему.
—Я в нормі, — спромоглася сказати я і повернула йому склянку. — Дякую. — Я відштовхнула спогади, наче вони були з чужої історії, і повернулася до Джаніпер. Її губи стиснулися, а в бровах проступило занепокоєння. — Тобі не варто перейматися, — запевнила її я. — Якби я могла згадати більше з якоюсь впевненістю, то розповіла б тобі.
—Як ти можеш не пам’ятати? — не вгавала дівчинка. Гадсон застиг, і його кишеня знову почала вібрувати. — Я так сильно вдарилася головою, що втратила більшу частину спогадів про ті кілька годин до аварії, а тоді не приходила до тями кілька днів. — Молодець. Я підняла волосся і нахилила голову, щоб вона могла побачити шрам, який тягнувся вздовж лінії його росту.
— О, вибач. — Джаніпер перевела погляд між мною і Гадсоном, коли він вкотре відхилив дзвінок. — Ти... ти знаєш, хто мій батько?
— Якби ж то. — Бона, мабуть, зустрічалася з кимось у Сан-Франциско.
Джаніпер сприйняла новину з повільним кивком.
— Розкажеш мені про неї... мою біологічну матір?
Я кивнула.
— Якщо ти цього хочеш. Ми, мабуть, мусимо поговорити з твоєю мамою...
— Ні! — закричала дівчинка, і Гадсон якимось чином встиг забрати з її рук склянку, щоб рідина не розхлюпалася. — Не можна!
Телефон Гадсона знову завібрував, і я вихопила всі три склянки з його рук, затиснувши одну між передпліччям і животом.
— Просто візьми нарешті слухавку.
Він кинув на мене погляд-вибачення, а тоді, відійшовши на метр, дістав телефон, щоб відповісти.
— Що? Я сьогодні не на роботі. Що він зробив із собакою? — гаркнув Гадсон, і ми обидві обернулися. Він зсунув кепку назад.
О, цього мені тільки бракувало: Гадсон Елліс був ще сексуальнішим, ніж зазвичай. Що, трясця, було такого в кепці задом наперед, від чого я знову почувалася сімнадцятирічною?
— Точно ні. — Він зітхнув. — Я зараз зайнятий, але приїду, щойно зможу. — Він поклав слухавку, запхав телефон назад у кишеню й рушив нам назустріч. — Перепрошую за це. Джаніпер, ми маємо розповісти твоїй мамі. — Він звільнив мене від двох склянок з лимонадом. — Дякую.
Я ледь не запитала, чи все гаразд, проте пов’язувати своє життя з життям Гадсона було геть поганою ідеєю з урахуванням поточної ситуації.