Трясця. Я б теж не міг залишити Керолайн або Ґевіна. Я розумів цю потребу на клітинному, первісному рівні. Ми могли б помірятися нашою вірністю рідним, але опинилися разом у пеклі, чи то пак у розбурханому морі, і Алессандра дбала так само палко, як і я, про своїх рідних. Щось у моїх грудях тріснуло, і мій здоровий глузд, мабуть, вилився до останньої краплі у воду, бо ця одна проста вимога змусила мене відчути, що я знаю її.
— У мене є брат і сестра, — сказав я, тягнучись до наступного набору застібок. — Я розумію.
Її очі швидко звузилися від розгубленості.
— Що ти робиш?
Я вивільнив праву руку з жилета, потім потягнувся, щоб схопитися за човен між ними, перш ніж стягнути решту жовтого неопренового плавучого засобу з лівої руки й простягнути його їй.
— Одягай.
— Ні. — Вона подивилася на жилет, а потім на мене. — Тобі це потрібно. Хвилі надто високі.
— Ні. Я чудово плаваю, і це єдиний компроміс, який спадає мені на думку. — Я подарував їй, як сподівався, заспокійливу усмішку. — Нам знадобиться менше ніж п’ять хвилин, щоб посадити вас обох у човен.
— П’ять хвилин? — запанікувала Єва.
— Менше, — повторив я, не зводячи очей з Алессандри. — За п’ять хвилин можна зробити все що завгодно. Я буду з вами обома весь цей час. Візьми жилет. — Це йшло врозріз з усім, що я колись читав про рятувальні роботи, але мені було начхати.
—Я не можу так з тобою вчинити. — Алессандра похитала головою.
—Я незнайомець, — нагадав я їй.
—Ні. Ти Гадсон Елліс. — Її руки затремтіли.
— Тоді ми в глухому куті, бо ти не хочеш залишати свою сестру, а я не хочу залишати тебе. — Я простягнув рятувальний жилет їй. — Я дуже впертий, тому зволікання лише продовжить час, який ви обидві проведете у воді.
— Та ну, Аллі, я замерзаю! — вмовляла Єва.
Алессандра взяла жилет, і щойно вона його вдягла, ми всі троє попливли до Ґевіна.
Коли я посадив дівчат у човен, губи в обох були сині, а хвилі поглинули все, що залишилося від їхнього човна.
— Про що ти, дідько, думав? — накинувся на мене Ґевін.
— Вони живі. — Я віддав своє чорне худі Rip Curl Алессандрі попри її протест, а потім передав майже всі рушники, які в нас були, Єві, перш ніж посадити їх обох. — Треба відвезти вас до лікаря.
Алессандра похитала головою, застібаючи блискавку на моєму худі.
— Наша мати помітить, що ми зникли.
Серйозно? Мої брови злетіли аж до чуприни.
— Якщо тобі потрібен лікар, то мусимо їхати, — прошепотіла Єва.
— Не потрібен, — запевнила Алессандра і різкіше додала: — Уявляєш, що вона з нами зробить?
Що за чорт? Навіть коли нас із Ґевом ловили на чомусь, чого ми не мали робити, першою реакцією мами завжди було полегшення, що наш ідіотизм нас не вбив.
— Ми можемо просто подзвонити татові. Зачекай. Ти ж не скажеш їй, що я... — почала Єва, і її очі наповнилися панікою.
— Я їй ніколи не кажу, — відповіла Алессандра. Її руки зникли в рукавах мого худі. Ця клята штука була практично сукнею на ній.
— Можна подивитися на твою голову? — запитав Ґевін, проходячи повз мене. Човен розгойдувався на хвилях. Посадка в нас була глибшою, ніж у човна на веслах, але залишатися тут довго було не варто через шторм, що наближався.
Алессандра кивнула, і Ґевін схилився над нею, оглядаючи рану.
— Рана невелика й уже майже не кровить. Напевно, шви накладати не треба, — повідомив він, а тоді кинув на мене погляд, який означав, що ми поговоримо про моє рішення пізніше.
— Відвезіть нас, будь ласка, додому. — Алессандра розправила плечі й опанувала себе зі швидкістю, яка вражала й водночас трохи дратувала. Однак її очі видавали, що вона не була аж такою спокійною, як хотіла показати нам. Здавалося, ніби вона виступала. — Ми живемо...
— Я знаю, де ви живете, — урвав її Ґевін із гримасою. — Ми відвеземо вас.
Справді? Мій погляд метнувся до нього.
— Дякую. — Алессандра підібгала коліна під худі, і її погляд ковзнув по мені. — Справді. Дякую, Гадсоне.
— Та будь ласка. — Чорт, мені сподобалося, як вона вимовила моє ім’я.
— Ми за п’ятнадцять хвилин від вас. — Ґевін зиркнув на мене й рушив до панелі керування, а я пішов за ним до сидінь за нею. — Це було збіса нерозважливо. — Він похитав головою і, ледве я встиг вхопитися за поручень, натиснув на газ, прямуючи до скель на західному боці міста, повз місцеві пляжі. — І стеж за тим, як ти на неї дивишся. Ти ж знаєш, хто вони, правда? — запитав Ґевін так, щоб його почув тільки я.
— Ні, але, очевидно, ти знаєш, — відповів я, розтираючи рушником руки, щоб розігнати кров. Дідько, було холодно. — І я не дивлюся на неї. — Це не було брехнею, бо я стояв обличчям вперед.
— Я бачив усе, що відбувалося. Дивишся. — Він кепкував. — І через це в тебе будуть проблеми. Це наймолодші дівчата Руссо. Алессандра і Єва, якщо я правильно пам’ятаю. І не думай запрошувати її на побачення, якщо мав таку ідею, їхні батьки не дозволяють їм спілкуватися ні з ким поза їхнім соціальним колом, не кажучи вже про місцевих