— Ти не можеш всерйоз зустрічатися з моїм братом.
Якщо тільки Керолайн усе не зруйнує.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
АЛЛІ
Bway11te: Від твоєї витримки захоплює дух. Приголомшливо. Ти краща, ніж твоя сестра, якщо чесно.
На секунду я забула, як дихати. І можна було й не згадувати про нервозність, яку я відчувала, входячи на ворожу територію, — кому було діло до того, що Гадсонова сім’я витріщалася на мене, коли він притискав мене до своїх міцних грудей.
Друзі. Ви просто друзі. Навіть колишні друзі. І це було лише грою, але, чорт забирай, він здавався справжнім.
Можливо, річ була в мотиваційній промові, яку я виголосила собі дорогою сюди, про те, що візьмуся за цю роль серйозно, або в тому, що я встала сьогодні вранці й вперше за багато місяців змусила себе зібратися з думками й подбати про свою зовнішність. Можливо, у мене нікого не було в ліжку після «Жізелі» — та мені й не хотілося нікого там бачити, — але моє тіло прокинулося і звернуло увагу на Гадсона, ніби хтось перемкнув у ньому вимикач сексуального потягу.
На ньому була інша кепка «Брюїнз», чорні шорти й біла однотонна спортивна футболка з літерами «SAR», що перетинали кремезні груди. Груди, які я дуже хотіла побачити без футболки.
— Ось і ти. — Він усміхнувся, і мій мозок припинив функціонувати, коли на його щоці з’явилася ямочка. — Радий, що змогла прийти.
«Ні-ні-ні», — читала я нотацію своїм дурним, недоречним гормонам. Він був останньою людиною на землі, до якої мене мало б тягнути, але правда полягала в тому, що виявився першим. Перший справжній друг, перше захоплення, перше нерозділене кохання... усе це, що змінилося вперше по-справжньому й надовго розбитим серцем. Я маю грати роль ошалілої подружки, а не бути насправді ошалілою.
—Ти не можеш всерйоз зустрічатися з моїм братом. — Керолайн дивилася на мене.
Чари розвіялися, і я згадала, що ми були анітрохи не на самоті, коли Гадсон притулився до мене й кинув погляд на свою сестру. Я впізнавала членів його сім’ї зі світлин і тих коротких митей, коли стикалася з ними в підлітковому віці, і моя рука міцніше стиснула пакунок із подарунком, який я принесла для Джаніпер, а на моєму обличчі з’явилася усмішка. Це була лише роль, а я була експертною з акторської майстерності. Нічого складного.
І це не вперше я відчувала хімію з іншим актором.
— Якщо ти Керолайн, то так, можу, — відповіла я, коли рука Гадсона ковзнула моєю спиною і лягла на стегно. Від випадкового контакту тепло пробігло хребтом. — До речі, я Алессандра. — Я помахала його родині замість рукостискань, оскільки він пришвартував мене до себе. Вони всі витріщилися на мене, як видавалося, у неабиякому шоці. — Коротко Аллі, — додала я, сподіваючись, що це допоможе.
Коли цього не сталося, Гадсон трохи напружився.
—Та скажіть, трясця, щось, — промовив Ґевін ліворуч від мене, стискаючи в руках пакет із картопляними чипсами.
— Через вас тут усім ніяково, як на танцях у середній школі. Привіт, Аллі, — подарував він мені чарівну усмішку, яка завоювала Ліну за одне літо.
— Ґевіне. — Моя приклеєна усмішка не зрушила з місця.
— І ти знав? — Керолайн кинула на брата звинувачувальний погляд.
— Звичайно, знав. Як думаєш, хто підштовхнув його до цього кроку? — Він похитав головою.
Стоп... ми збиралися розповісти про те, що Гадсон залицявся до мене? Трясця. Ми не вдавалися в подробиці нашої історії. Тільки перший день цієї вистави, а ми вже лажали.
— Що ж, дуже приємно познайомитися з тобою, Аллі. — Мати Гадсона тепло всміхнулася, а тоді підхопила з острівця планшет і, навіть не глянувши на Керолайн, тицьнула його їй у груди. — Ми всі щиро раді, що Гадсон нарешті привів когось додому. — Вона подивилася на доньку. — Стули рота, люба. Ми організовуємо вечірку.
Я обвела поглядом його сім’ю, і мої щоки обдало жаром. Усі вони були одягнені в різні варіанти футболок і повсякденних шортів. Треба було поцікавитися дрескодом.
— Віднесімо це до столу з подарунками, — запропонував Гадсон. — У нас є пів години до того, як усі прийдуть, Керолайн?
— Двадцять три хвилини, — відповіла вона, дивлячись на мене так, ніби я була отруйним павуком, який підповз надто близько, щоб почуватися комфортно.
— Двадцять три хвилини, — повторив Гадсон, беручи подарунок. З рукою на моєму стегні, він вивів мене з будинку на під’їзну дорогу, яка більше нагадувала автостоянку. — Як Сейді?
— Чудова, хоч і хропе. Я надто вирядилася. — їхати додому, щоб переодягнутися у щось більш повсякденне, задовго, але й бути білою вороною не хотілося.