— Зараз сьома ранку. — Вона стежила за рухом моєї ноги. — Ти давно тут?
— Почала тренуватися о шостій. — Я повторила рух, випробовуючи свій ахілл на кожному згині і в кожній точці стопи. Біль був мінімальним, хай що б це означало. — Кардіо на велотренажері, пілатес — як лікар приписав. — Ніяких півпальців.
— Поворот непоганий. — Вона повільно підійшла, дивлячись на мене так, ніби я була диким звірятком, готовим утекти. — Що ти ще робила?
— Розігрілася фуете з «Лебединого озера». — Уперед. Убік. Назад. Спочатку. Рухи були у м’язовій пам’яті після десятиліть у студії, але щиколотка не встигала за програмою.
—Ха-ха. Дуже смішно. — Вона склала руки на грудях. — Ти робиш це щоранку?
Я кивнула:
— Поки ти спиш, щоб уникнути повчань.
— Сама? — Вона промовисто стиснула губи.
— Зараз Сейді складає мені компанію.
Золотиста ретриверка підвела голову з кутка у відповідь на своє ім’я, а потім повернулася до жування іграшки.
— Я думала, ти тренуєшся лише раз на день, а не двічі. — У тоні Енн прослизнув відтінок несхвалення. — Ти маєш бути обережною зі щиколоткою, інакше... — Вона зітхнула. — Затренуєш себе до смерті.
— Це легко. Я звикла проводити в студії по десять годин на день. — Я навіть не дитячі кроки робила; я ледве повзла до того місця, де я хотіла — мусила — бути.
— Якщо ти порвеш сухожилля знову...
— Знаю! — Я опустила руку й зняла чешки. — І добре розумію, якщо натисну й воно знову не витримає, мені кінець. — Раз. Два. Я кинула їх у свою полотняну балетну сумку біля вікна, рушивши через студію. — Але якщо я не тиснутиму, не боротимуся, щоб відновитися, мені теж кінець. Мене замінять, Енн. Завжди хтось чекає в кулуарах. Шарлотта танцювала мою партію всі п’ять хвилин після того, як мене винесли зі сцени того вечора. — Я схопила з підвіконня свою флягу з водою і телефон, відкрила повідомлення Єви й показала його Енн.
— Ти незамінна, — ніжно сказала вона. — Ніхто не здатен зайняти твоє місце, Аллі. Ти — талант, який трапляється раз на десятиліття. — Вона глянула на телефон. — Що це?
— Подивись. — Я сіла на підлогу й почала розминати теплі м’язи між ковтками води, скривившись, коли почула голос творця контенту.
— Це лайно собаче. — Енн присіла переді мною. — Аллі, скажи мені: ти знаєш, що це лайно. — Її очі шукали мої, і коли я не відповіла, вона прокрутила екран униз. — І, благаю, скажи мені, що ти не читала ці огидні коментарі. — Вона закрила застосунок і поклала мій телефон на підлогу. — Нащо Єва шле тобі таке?
— Упевнена, вона думала, що це мотивує мене тренуватися більше. Як і сталося. — Я склала ноги в позу метелика, підошва до підошви, а тоді підтягнула щиколотки до корпусу. — Після того, як відео порізало мене на шматочки.
— Люди кажуть дурниці, коли не несуть ніякої відповідальності за те, що вилітає з їхніх ротів, — пробурмотіла вона.
— Ішлося як про фізичну форму, так і про перенавантаження. — Я урвала розтяжку. — Мій ахілл так і не відновився повністю після аварії, а я відмовлялася сповільнюватися, навіть коли стало очевидно, що це необхідно.
Я хотіла піти на реабілітацію після «Лускунчика», але Василь запропонував мені Жізель, і я тільки й могла думати, що про... — Мої плечі опустилися.
— Ти хотіла, щоб мама пишалася тобою. Я розумію.
— Так. — Але вона не пишалася. Щойно Енн покинула балет, тиск з її плечей перерозподілився між Ліною, Євою та мною.
Тепер нас було лише двоє, і якщо я зламаюся, то нестиме його лише Єва.
— До слова про маму. — Вона всілася переді мною. — Учора ввечері я проглядала світлини в їхній кімнаті.
— Напад ностальгії?
Вона простягнула мені рамку дванадцять на вісімнадцять сантиметрів.
— З Ліною щось було не так.
— Ти про те, що вона приховувала від нас вагітність? Чи про те, що ніколи не згадувала, як народила дитину й віддала її на всиновлення? — Я глянула на фото, помітивши світлі усмішки мами й Ліни, їхні голови, схилені разом перед освітленим плакатом з рекламою «Дон Кіхо-та». — Що я не вловлюю? Мама поїхала в Сан-Франциско на виступ Ліни. Ми всі про це знали.
— Вони в зимовому одязі. — Енн сіла на коліна й постукала по склу у верхній частині рамки, де на плакаті було написано «13 березня».
— Ох. — Я знову подивилася на знімок, шукаючи під товстим пуховиком ознаки вагітності Ліни, але не знайшла жодної. — Вона мала бути на сьомому місяці вагітності.
— Точно. — Енн дістала свій телефон, відкрила інтернет. — І я згадала, що того тижня в мене були весняні канікули в Нью-Йоркському університеті, але мама не дозволила мені поїхати з нею. Сказала, що їй потрібен час наодинці з Ліною, щоб налаштувати її, бо вона була лише в студійній трупі. Навіть в учениці ще не потрапила, що й казати про кордебалет. — Вона повернула телефон, щоб показати балетний склад того сезону. — Ліни в ньому немає. — Вона перегорнула кілька осінніх програм. — Тут є. — Ще одна програма. — І тут. — «Лускунчик». — І навіть тут — «Ліна Руссо, студійна трупа». А потім вона зникає. Мама привезла те фото додому, та в програмі Ліни немає.