Випроставшись, я подивилася прямо на маму.
— Легко. Хоча зазвичай не на людях.
Рейчел зітхнула, а мамині руки стиснулися в кулаки.
Чорт, я не мала цього казати.
— Це мала... — Мамине обличчя почервоніло, і вона закрила рота, коли її погляд упав на фото Ліни ліворуч від мене.
— Ну-бо, скажи це. — Я випнула підборіддя. — Це буде не вперше, і, можливо, тобі стане легше. — Принаймні одній із нас стане.
— Мамо, — застерегла Енн.
— Це мала, — вона тицьнула пальцем у мій бік, вимовляючи кожен склад. — Бути. Ти.
— Мамо! — крикнула Енн. — Забери свої слова назад!
— Так. — Я повільно видихнула, коли слова розчавили моє серце, ніби кулак із гострими цвяхами, врізаючись у місця, які, я могла заприсягтися, були надто товстими від рубцевої тканини, щоб відчувати, але навіть оніміння має свою межу, і цей біль був гострим. Грубим. Спустошливим. — Найчастіше я хотіла, щоб так і було, — чесно відповіла я. Злість брала гору наді мною. Вона знала про Джаніпер і не сказала нам. Та й не збиралася казати.
— Аллі, ні, — прошепотіла Енн, тягнучись до моєї руки, міцно стискаючи її. — Не треба.
— Але я не можу не замислюватися, що б ти зробила, якби й Ліна не відповідала твоїм неможливим стандартам. Кого б тоді звинуватила? — Я однією рукою трималася за рушник, як за рятівну соломинку, а другою — за Енн.
— Іди негайно. — Мама прогнала мене, не сказавши більше ні слова, і вийшла з кімнати, а Рейчел кинулася за нею.
—Навіть зараз вона захищатиме насамперед Ліну, — пробурмотіла Енн.
Мама не збиралася нам допомагати. Ми були зовсім самі.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
ГАДСОН
Ballet4Life97: Ти — наче витвір мистецтва. Це фуете? Воно чудове.
Аллі Руссо здавалася збіса вродливою на передньому сидінні мого пікапа. Вона дивилася у вікно, а коли ми виїхали на вибоїсту дорогу до пляжу, схопилася за ручку над дверима — так, ніби робила це тисячу разів.
А я намагався зосередитися і на дорозі, і на тому, що говорив Бічмен із заднього сидіння. Він мав мене страхувати, бути другою парою очей і вух та наглядати за Аллі на випадок, якщо Керолайн заманеться порушити свою обіцянку не йти на неї війною.
— Отже, ми наближаємося до цього судна, чуєте? А йдеться про дев’ятиметрові хвилі... — говорив далі Бічмен.
Аллі повернулася всім тілом, щоб бачити заднє сидіння. Її великі сонцезахисні окуляри не давали вловити навіть натяк на те, про що вона думала.
— Та радше шестиметрові, — поправив я.
— Начхати, збіса величезні хвилі. — Бічмен нахилився вперед. — І це рибальське судно хитається, як корок, набираючи воду з усіх боків, а Елліс якось ухиляється від воронячого гнізда7, поки витягує екіпаж.
— Цим більше займався пілот, ніж я. — Я проминув гарячі місця, що кишіли туристами, і дорога стала нерівною від піску.
— Та байдуже. — Бічмен відмахнувся від мене. — Тож він починає спускатися по останнього хлопця, коли над носом здіймається хвиля, і капітан, дідько б його вхопив, стрибає.
Губи Аллі розтулилися, а я намагався не відривати очей від дороги.
— Ну от. Рафферті бере управління на себе і каже Гадсону, що ми маємо спинитися й оцінити ситуацію, бо темно, яку дупі, і здається, капітана затягнуло під корпус.
— Він перебільшує. Я все бачив. — У полі зору з’явилася нова зона відпочинку, і я помітив позашляховик мами з татом, припаркований неподалік. Попри відремонтовані душові й туалети, які зазвичай приваблюють туристів, ця ділянка пляжу досі залишалася найкраще збереженим секретом у Райській бухті.
— Ще б пак, — сказав насмішкувато Бічмен. — Отож, Елліс почав сперечатися, що може дістатися до нього, але я запустив підйомник, бо, розумієш, наказ.
— Ти теж плавець? — запитала Аллі.
— Дідько, ні. Я ціную власне життя, тому я льотний механік. Плавці — ще ті намахані. Без образ. — Він ляснув мене рукою по плечу, коли ми наблизилися до конусоподібного майданчика, призначеного для стоянки.
— Я й не образився.
— Отже, щойно Елліс покинув судно, що тонуло, він, засранець, від’єднався від кабелю й кинувся з восьмиметрової висоти у воду.
Брови Аллі піднялися над сонцезахисними окулярами.
— Саме так. — Бічмен розвів руками. — Тож я намагаюся підготувати кошик, а Елліс там, унизу, у дев’ятиметрових хвилях...
— Шести, — поправив я.
— І як тобі таке — він знаходить капітана. Човен починає хитати, і вся ця довбана штука перевертається на бік, і вороняче гніздо впало, мабуть, менш ніж за метр від Елліса.
— Боже мій, — прошепотіла Аллі.
— Та там було більше як три метри. — Я кинув на нього погляд через плече. — Годі перебільшувати.
— Хто тут розповідає історію? Ти? Чи я? — Бічмен поклав руку на серце. — Отже, хвиля знову підняла човен, а Елліс почав тягнути того здоровезного вилупка по воді так, ніби той був малою дитиною, аби забрати його від корпусу, а все судно хилилося так, наче це була гра «Знайди кротика»8. Думаю, воно наближалося до нього принаймні тричі, перш ніж ми підняли капітана, а тоді ще раз, перш ніж Елліс повернувся на борт. Рафферті був розлючений.